Тут знаходиться електронна книга Карлик Нісавтора Гауф Вільгельм. У бібліотеці сайт ви можете скачати безкоштовно книгу Карлік Ніс у форматі формату TXT (RTF), або ж у форматі FB2 (EPUB), або прочитати онлайн електронну книгу Гауф Вільгельм - Карлік Ніс без реєстрації та без СМС.

Розмір архіву з книгою Карлік Ніс 23.67 KB

В. Хауф "Карлик Ніс"
КАРЛИК НІС
В одному великому містіу Німеччині багато років тому скромно і тихо
жив шевець зі своєю дружиною. Шавець сидів зазвичай у лаві на розі
вулиці і лагодив черевики та туфлі. Доводилося йому іноді шити і нове взуття,
якщо знаходилися замовники, але для цього йому щоразу припадало поки-
пати шкіру, оскільки він з бідності у відсутності запасів. Дружина шевця торго-
вала овочами та фруктами, які розводила в невеликому садку за горо-
будинок, і багато хто охоче купували у неї, оскільки вона завжди була охайно
одягнена та вміла привабливо розкладати свій товар.
У шевця був син, гарненький дванадцятирічний хлопчик, дуже
стрункий, навіть високий для свого віку. Він зазвичай сидів на ринку.
ке біля матері і відносив надом куплену жінками або кухарями прові-
зію. Рідко траплялося йому повертатися без якогось подарунка: то б
вало, принесе якусь квіточку, то шматок пирога, то й невелику
монету, бо мешканці міста, які купували у його матері, дуже любили
гарного хлопчика і майже ніколи не відпускали його з порожніми руками.
Якось дружина шевця сиділа, як завжди, на ринку, а перед нею
стояло кілька великих кошиків з капустою, різним корінням і насінням.
ми, а в одному - кошику, поменше, лежали груші та абрикоси. Маленький
Яків - так звали хлопчика - стояв біля матері і дзвінким голоском зази-
вал покупців.
- Прошу сюди! Подивіться, яка гарна капустаякі запашні
коріння! Чи не завгодно груш, яблук та абрикосів? Матінка дешево продає,
купіть!
Саме тоді на ринку здалася якась дивна я стара;
сукня на ній була обірвана, обличчя маленьке, гостре, зморщене від ста-
рости, з червоними очима і довгим гачкуватим носом. Вона йшла, спираючись-
ся на довгу палицю, кульгала, хиталася з боку в бік, ніби
на ногах у неї були колеса, того й дивись, вона могла шльопнутись гострим
носом на бруківку.
Дружина шевця з подивом подивилася на неї. Ось вже! шістнадцять
років, як вона щодня сидить на ринку, але жодного разу не доводилося їй ві-
діти такої дивної особи. Вона мимоволі здригнулася, коли стара, хра-
травня і хитаючись, підійшла до неї і зупинилася перед її кошиком.
- Це ти – Ганно, торговка зеленню? - Запитала стара неприємним,
хрипким голосом, безперестанку трясучись головою.
- Так, це я, - відповіла дружина шевця. - Що бажаєте?
- А ось подивимося, чи є в тебе те, що мені потрібно, - відповіла ста-
руху і, нахилившись над кошиками, почала ритися в них своїми потворними
чорні руки. Вона витягала з корзини коріння, по черзі підносила
їх до свого довгого носа й обнюхувала.
Дружині шевця було неприємно бачити, як стара звертається до неї
овочами, але вона нічого не наважилася сказати: адже кожен покупець має
право оглядати товар, і до того ж стара вселяла їй якийсь непо-
страх.
Нарешті стара, перервавши весь кошик, пробурмотіла:
- Поганий товар, погані коріння! Немає нічого, що мені потрібне. Чи де-
ло п'ятдесят років тому... Поганий товар... поганий.
Ці слова розсердили маленького Якова.
- Ах, ти, безсоромна стара! - вигукнув він з досадою. - Спершу копалася
своїми потворними пальцями і перем'яла всю зелень, потім перенюхала все
своїм довгим носом, тож кожен, хто бачив це, не захоче купувати
у нас, а тепер ще лає наш товар! У нас сам герцогський кухар купує-
е, не те що такі жебраки, як ти.
Стара покосилася на сміливого хлопчика, засміялася неприємним сміхом і
сказала своїм хрипким голосом:
- Ось як, синочку! Тобі не подобається мій чудовий довгий ніс? По-
годи, і в тебе буде такий самий, до самого підборіддя!
Сказавши це, вона перейшла до іншого кошика, в якому лежала капуста, та
знову почала перебирати руками чудові білі кочні, стискаючи їх так,
що вони голосно тріщали, після чого безладно кидала їх назад у кор-
зину й казала:
- Поганий товар... погана капуста.
- Та не хитай ти так потворно головою! - вигукнув боязко
хлопчик. - Шия у тебе тонка, наче качан, - вона може перело-
миєшся, і тоді голова твоя впаде в кошик. А вже її ніхто купувати
не стане!
- Тобі не подобається моя тонка шия? - зі сміхом пробурмотіла ста-
руху. - Ну що ж, у тебе її не буде зовсім; голова стирчатиме прямо
із плечей, щоб не відірвалася від тіла.
- Не говоріть таких слів хлопчику! - сказала, нарешті, дружина чоботи-
ка, розсерджена цим довгим оглядом та обнюхуванням. - Якщо хочете
купити щось, то покваптесь; адже ви тільки розганяєте у мене
інших покупців.
- Добре, хай буде по-твоєму! - вигукнула стара з лютим.
поглядом. - Я куплю у тебе ці шість кучерів. Тільки ось що: адже я
повинна спиратися на ціпок і сама нести їх не можу, так вели своєму синові.
ку, щоб він відніс мені товар додому. Я йому за це заплачу.
Хлопчик не хотів іти, бо боявся потворної бабусі, але
мати суворо наказала йому віднести капусту, тому що шкодувала слабку, дрях-
молоду жінку. Хлопчик корився, але зі сльозами на очах. Склавши капус-
ту в хустку, він пішов слідом за старою ринком.
Стара йшла дуже повільно, і тому їй знадобилося добрих три пари.
крути години, поки вона дісталася віддаленої частини міста і зупинилася
перед маленьким старим будиночком. Вона вийняла з кишені старий заіржавлений.
ний ключ, спритно засунув його в замкову щілину, і двері з шумом
розкрилася. Але як же здивувався маленький Яків, коли увійшов до хати! Внут-
ренність його була чудово прибрана; стеля та стіни були мармурові,
меблі з кращого чорного дерева прикрашені золотом і дорогоцінними каменями.
ми; підлога ж була вся зі скла і така гладка, що хлопчик кілька разів
послизнувся і впав.
Тим часом стара дістала з кишені срібний свисток. Пролунав
різкий, пронизливий звук. Тієї ж хвилини сходами втекло кілька
морських свинок. Якову здалося дуже дивним, що вони ходили двома
ногах, взутих замість черевиків у горіхові шкаралупки, носили людське
плаття і навіть капелюхи за останньою модою.
- Де мої туфлі, негідні тварюки? - крикнула стара і так сильно вда-
рила палицею, що свинки з криком підскочили вгору. - Чи довго мені ще
стояти тут?
В одну хвилину свинки збігли вгору сходами і, повернувшись із парою
кокосових шкаралупок, підбитих шкірою, швидко одягли їх старій на ноги.
І тієї ж миті колишньої кульгавості і похитування як не бувало. Стара
відкинула вбік палицю і швидко побігла по скляній підлозі
кая за собою маленького Якова. Нарешті, вони зупинилися в кімнаті, на-
сповненої будь-якого начиння, що надавало їй вигляду кухні, хоча столи з крас-
ного дерева та дивани, вкриті дорогоцінними килимами, могли стояти і в
будь-якої розкішної вітальні.
- Присядь тут, - сказала стара дуже ласкаво, сідаючи Якова в куток.
дивана і ставлячи перед ним стіл таким чином, щоб він не міг звідти вийняти.
ти. - Присядь! Адже тобі довелося нести чималий тягар: людські
голови не дуже легкі.
- Що ви, стара, що ви таке кажете? - вигукнув хлопчик. -
Щоправда, я справді втомився, але те, що ніс, були лише кочні
капусти, які ви купили у моєї матері.
- Як же, багато ти знаєш! - сказала стара зі сміхом і, піднявши
кришку з кошика, витягла звідти за волосся людську голову.
Хлопчик мало не обмер від страху. Він не міг зрозуміти, як це все могло
трапитися, але при цьому мимоволі подумав про небезпеку, яка загрожувала
його матері, якби хтось дізнався про ці людські голови.
- Треба чимось винагородити тебе за те, що ти був такий ввічливий,
- пробурмотіла стара. - Ось почекай трохи, я зварю тобі суп, який-
го ти не забудеш на все життя.
Тут вона знову засвистіла. Знову з'явилося кілька морських свинок у
людських сукнях та фартухах; за поясом у них стирчали кухонні лож-
ки та кухарські ножі. За ними підстрибом прибігло безліч білок у ши-
роках турецьких шароварах та зелених оксамитових шапочках. Вони, мабуть,
були кухарями. З найбільшою спритністю вони лазили по висіла на сте-
нах полкам, діставали звідти каструлі та страви, приносили яйця та масло,
коріння та борошно і все це ставили на плиту.
Стара ж у своїх кокосових шкаралупках бігала і метушилася по кімнаті.
ті, і хлопчик бачив, що вона намагається зварити йому щось дуже смачне.
Ось затріщало вогонь під плитою, в каструлі закипіло, і приємний аромат
розлився по кімнаті. Але стара продовжувала бігати туди й сюди, морські
свинки за нею, і щоразу, проходячи повз плиту, вона сунула свій довгий
ніс прямо в горщик.
Нарешті страва закипіла, пара густими клубами повалила з горщика, і
піна полилася на плиту. Тоді стара зняла горщик з плити, вилила зі-
тримає його в срібну тарілку і поставила її перед маленьким Яковом.
- Ось тобі, синочку! - сказала вона. - Поїсти цього супу, тоді в ті-
я буде все те, що тобі так сподобалося в мене. Будеш і ти вправним
кухарем, але корінець, корінець не знайдеш, тому що його не виявилося
у кошику твоєї матері!
Хлопчик не зрозумів, про що каже стара; та він і не намагався зрозуміти:
вся його увага була приглинута супом, який йому дуже сподобався.
Правда, мати не раз готувала для нього різні ласі страви, але такого
супу він ще ніколи не пробував. Від супу виходив чудовий аромат трав і
коріння; при цьому він був і солодкий, і кислуватий, і надзвичайно міцний.
Поки Яків доїдав останні ложки ласої страви, морські свинки запалили.
чи аравійський ладан, і кімната наповнилася блакитним димом. Все густіше і
густіше ставав цей дим, а запах ладану усипливо діяв на
хлопчик. Кілька разів він згадував, що йому настав час повернутися до матері.
рі, але потім його знову долала сильна дрімота - він забувався
і, нарешті, міцно заснув на дивані біля старої.
Дивні сни мерехтіли йому. Йому здавалося ніби стара жінка знімає з не-
го плаття і одягає в білизна шкіра. Тепер він міг стрибати та лазити не
гірший за білок. Він жив разом з білками і морськими свинками, які надають
лися дуже вихованими особами, і разом з ними прислужував стару-
хе. Спочатку йому доручали тільки чистку чобіт, тобто він мав на-
тирати до блиску маслом кокосові шкаралупи, що служили старій туфлі.
Так як у будинку батька йому часто доводилося виконувати таку роботу, то
він справлявся з нею якнайкраще. Через рік - снилося йому далі -
йому стали доручати тоншу роботу. Разом із кількома іншими
білками він повинен був ловити і збирати порошинки, а потім просівати їх
крізь найтонше волосяне сито. Справа в тому, що стара вважала порошинки
поживними речовинами, а так як вона через відсутність зубів не могла роз-
жувати нічого твердого, то їй пекли хліб виключно з порошин.
Ще через рік його було переведено в розряд слуг, які збирали воду для
пиття старої. Не думайте, однак, що вона веліла для цього вирити бас-
сейн або доставити у двір бочку, щоб збирати в неї дощову воду, -
ні, у неї справа була обставлена ​​хитрішою. Білки, а також і Яків,
мали збирати в горіхові шкаралупи росу з троянд, яку стара
вживала для пиття, а оскільки вона пила дуже багато, то у водоносів
робота була нелегка.
Минув ще рік і маленького Якова перевели на домашні роботи. Йому
доручено було утримувати в чистоті підлогу, але оскільки остання була зі стек-
ла, на якому можна було помітити щонайменше дихання, то й ця робота б-
ла теж не з легких. Щоб витирати підлогу, Яків мав обгортати но-
ги старим сукном і роз'їжджати таким чином по всіх кімнатах.
Зрештою, на п'ятий рік його перевели на кухню. Це була почесна долж-
ність, якої можна було досягти тільки після тривалого по-
са. Яків пройшов усі ступені, починаючи з кухаря до першого кухаря, і
досяг такої спритності та вміння у всьому, що стосується кухні, що часто
дивувався самому собі. Найбільш хитромудрі страви, паштети з двохсот сну.
доб'їв, супи з різних коренів і зелені - все це він навчився
готувати, і до того ж дуже швидко і смачно.
Так провів він близько семи років у служінні у бабусі. Але одного разу
вона зняла кокосові туфлі і, взявши в руку кошик і журавлину, зібралася вухо.
дити. Вона наказала Якову, щоб до її повернення він обскуб курку, на-
лагодив її зеленню і гарненько засмажив. Так Яків і зробив. Згорнувши курку
шию, він обварив її окропом, майстерно обскуб пір'я, зіскоблив шкіру, щоб
вона стала гладка і ніжна, і вийняв з курки нутрощі. Потім він на-
почав збирати коріння, якими мав її начинити. У коморі він
побачив стінну шафку, двері якої були напіввідчинені і якої він
досі жодного разу не помічав. Він із цікавістю зазирнув туди. В шафі
стояло безліч кошиків, із яких виходив сильний приємний запах. Він
відкрив один із кошиків і знайшов у ній рослину якоїсь особливої ​​форми
та кольори. Стебла і листя його були блакитно-зелені, а квітка вогненна.
різний, з жовтою облямівкою. Яків задумливо подивився на цю квітку, понюхав
його й згадав, що він так само сильно пахне, як той суп, яким хоч-
та пригостила його стара. Запах був такий сильний, що він мав чих-
нути - раз, інший, і, нарешті, він почав чхати так сильно, що прокинувся.
ся.
Він лежав на дивані старої і здивовано озирнувся навкруги. "Здивуй-
ні, як можна бачити такі безглузді сни, - сказав він самому собі, -
і до того ж з такою ясністю! Адже я міг би посперечатися, що був білкою.
варищем морських свинок і всякої іншої нечисті і, нарешті, став ве-
ликим кухарем. Ось уже посміється матінка, коли я їй розповім усе це!
Втім, чи не буде вона мене лаяти за те, що я заснув у чужому домі,
замість того, щоб допомагати їй на ринку?” З цими думками маленький Яків
піднявся з місця, щоб піти додому, але все його тіло так оніміло від сну,
особливо потилицю, що не міг повернути голови. Він мимоволі роз-
меявся над собою і над своєю сонливістю, бо щохвилини стукався
носом то об шафу, то об стіну або ж зачіпав їм за одвірок двері. Білки та
морські свинки з вереском бігали навколо нього, ніби бажаючи його прово-
дити. На порозі він обернувся і запросив їх піти за собою, але вони
побігли назад у будинок і тільки здалеку проводжали його жалібним вереском.
Вулиця, куди привела його стара, знаходилася у дуже віддаленій частині
міста, і Яків ледве міг вибратися з вузьких провулків. Там була страшна
штовханина. Ймовірно, думав він, десь поблизу показує.
ють карлика, тому що він щохвилини чув вигуки:
- Ах, подивіться на потворного карлика! Звідки він узявся? Який у
його довгий ніс і як смішно голова стирчить у нього прямо на плечах! А
руки-то, руки які у нього чорні, потворні!
Іншим часом Яків і сам побіг би за натовпом, бо дуже любить.
був дивитися на велетнів, карликів і взагалі на всякі дива, але на
цього разу йому було не до того: він поспішав повернутись до матері.
Йому стало якось страшно, коли він прийшов на ринок. Мати все ще сиділа
на своєму місці, і в кошику у неї залишалося чимало овочів, -
отже, він проспав недовго. Однак йому ще здалеку здалося, що
мати сидить якась сумна, бо вона не закликала покупців, а
сиділа нерухомо, підперши голову рукою; а коли він підійшов ближче, то
йому здалося навіть, що вона блідніша за звичайну. З хвилину він простояв
в нерішучості, не знаючи, що робити, але потім зібрався з духом, піді-
йшов до неї ззаду, лагідно опустив руку на її плече і сказав:
- Що з тобою, мамо, ти сердишся на мене?
Мати обернулася, але в ту ж хвилину відхитнулася від нього з криком вуж-
са.
- Що тобі потрібно від мене, потворний карлик! - Вигукнула вона. -
Геть, геть від мене, я ненавиджу подібних жартів!
- Але, мамо, що з тобою? - спитав Яків з переляком. - Тобі, мабуть,
нездужає. Навіщо ж ти женеш мене, свого сина?
- Я вже сказала тобі: забирайся геть! - Заперечила вона з гнівом. - Від
мене ти не отримаєш ні гроша за свої жарти, потворне створіння!
«Ось горе, вона зовсім збожеволіла! — подумав засмучений Яків.
б мені відвести її додому?.."
- Мила матуся, будь розважлива, подивись на мене гарненько,
- Я ж твій син, твій Яків...
- Ні, це надто! - Вигукнула мати, звертаючись до сусідки. -
Подивіться на потворного карлика! Ось він стоїть переді мною і розганяє
покупців, та ще наважується знущатися з мого нещастя. Цей
безсовісна виродка не соромиться запевняти мене, ніби він - мій син, мій
Яків.
Тут сусідки з шумом піднялися і обсипали Якова добірною лайкою:
адже торговки, як відомо, щодо цього майстрині. Вони лаяли його за
те, що він сміється над нещастям бідної жінки, у якої сім років то-
му назад вкрали красеня-сина. Вони загрожували, якщо він не піде, зараз же
накинутися на нього і подряпати йому очі.
Бідолашний Яків не знав, що й подумати про все, що відбувається. Адже не
далі як сьогодні вранці він пішов із матір'ю на ринок, допоміг їй розкласти
товар, потім вирушив за старою, поїв у неї супу, подрімав трошки
і повернувся на ринок, а тим часом і мати і сусідки тлумачать про якісь се-
ми ще називають його потворним карликом. Що ж таке випадки-
лось із ним? Однак, переконавшись, що мати не хоче його знати, він насилу
утримався від сліз і сумно побрів до крамниці, де батько його вдень займався
ремонтом взуття. "Побачимо, - подумав він, - може, він пізнає мене;
я стану в дверях і заговорю з ним".
Дійшовши до лави шевця, він зупинився перед дверима і заглянув туди.
так. Батько був настільки заглиблений у роботу, що спочатку і не помітив його, але
коли випадково погляд його впав на двері, він випустив з рук чобіт, шило,
дратву і вигукнув з жахом:
- Господи, помилуй, що я бачу?
- Добрий вечір, хазяїне! - сказав карлик, заходячи до крамниці. - Як ідуть
справи?
- Погано, дуже погано, маленький пане! - відповів батько, на превеликий
здивуванню Якова: як видно, він теж не впізнавав сина. - Справа у мене погана
сперечається, я самотній, стаю старим, а тримати підмайстри мені не по
засобам.
- А хіба у вас немає сина, якого ви могли б помалу привчити до
справі? - продовжував розпитувати Яків.
- Так, був у мене син, на ім'я Яків. Тепер він був би вже струнким,
спритним двадцятирічним хлопцем і міг би стати мені чудовим помічником.
То було б життя! Коли йому було ще дванадцять років, він виявляв уже
велике спритність і спритність і дещо вже тямив у ремеслі. А який
був красень! Якби він був при мені, у мене було б стільки замовників, що я
перестав би лагодити старість і шив би тільки нові черевики. Так, мабуть, це-
му не судилося здійснитися!
- Де тепер ваш син? - спитав Яків тремтячим голосом.
– Про те знає один Бог! - відповів шевець. - Років сім тому
його вкрали у нас на ринку.
- Сім років! - вигукнув Яків з жахом.
- Так, маленький пане, сім років тому. Я ще, як зараз,
пам'ятаю, як моя дружина повернулася додому з криком і плачем, що хлопчик цілий
день не повертався, і що вона шукала його всюди, і не знайшла. Я завжди
побоювався, що так станеться. Яків був гарний хлопчик - дружина пишалася
їм і була задоволена, коли чужі його хвалили. Часто вона посилала його з
овочами у багаті будинки; припустимо, це було вигідно, тому що його кожен
раз щедро нагороджували за це, а все-таки не раз казав я їй: "Бережись,
місто велике, злих людей багато, дивися в обоє за Яковом!» Так воно і випадки-
лось. Якось прийшла на ринок потворна стара, накупила стільки ово-
щей, що не могла сама знести їх додому; у дружини моє серце жалісливе,
ось вона і послала з нею хлопчика, і з того часу - тільки ми його й бачили.
- І це сталося сім років тому, кажете ви?
- Так, навесні виповниться сім років. Ми вже шукали його, шукали, ходили з
вдома в будинок і скрізь розпитували про нього. Багато хто знав хорошого
хлопчика, любили його і допомагали нам у розшуках, але все було марно. Так
і бабусі, яка купила у нас овочі, також не могли знайти. Тільки
одна стара-престара жінка, яка прожила вже на світі дев'яносто років,
сказала, що це, мабуть, зла чарівниця, яка кожні п'ять-десять
років приходить у місто, щоб купити собі різні трави.
Сказавши це, батько Якова знову взяв до рук черевик і обома руками вита-
щипував дратву. І тут тільки Яків нарешті зрозумів, що те, що здавалося йому
сном, сталося насправді і що він насправді під виглядом білки
прослужив у баби сім років. Серце його сповнилося горя та гніву:
як, цілих сім років його юності вкрала в нього стара, і що він напів-
чив натомість? Хіба те, що він може чистити туфлі з кокосових шкаралупок,
помсти скляні підлоги, або те, що він навчився від морських свинок всім
таємницям кухарського мистецтва?
Так простояв він кілька хвилин, роздумуючи про свою долю, доки батько
не спитав його.
- Чи не хочете вам замовити щось, молодий пане? Може
бути, пару нових туфель або, - додав він, усміхаючись, - футляр для вашого.
го носа?
- Яка вам справа до мого носа?

Пане! Як не мають рації ті, хто думає, ніби тільки за часів Гаруна аль-Рашида, владики Багдада, водилися феї та чарівники, і навіть стверджують, ніби в тих розповідях про витівки духів та їхніх повелителів, що можна почути на базарі, немає правди. Ще й у наші дні зустрічаються феї, і нещодавно я сам був свідком однієї події, в якій брали явну участь духи, про що я й розповім вам.

В одному великому місті любої моєї батьківщини, Німеччини, багато років тому тихо і мирно жили шевець з дружиною. Він сидів цілий день на розі вулиці і латав черевики й туфлі і навіть тачав нові, якщо хтось довіряв йому цю роботу, але в таких випадках йому доводилося купувати раніше шкіру, бо він був бідний і не тримав запасів. Дружина його торгувала овочами та плодами, які розводила в садку за міською брамою, і люди охоче купували в неї, бо вона одягалася охайно та чисто і вміла гарно розкласти та показати обличчям свій товар.

У цих скромних людей був гарний син, складний, пригожий обличчям і для свого дванадцятирічного віку досить великий. Зазвичай він сидів біля матері в овочевому ряду і охоче допомагав господиням і кухарям, які закупили багато всякого товару у дружини шевця, донести його додому; і з такої прогулянки він рідко повертався без гарної квітки, дрібної монети чи ласощів, бо панам подобалося, коли кухарі приводили з собою гарного хлопчика, і вони завжди щедро нагороджували його.

Одного чудового дня шевська дружина сиділа, як завжди, на базарі; перед нею стояли кошики з капустою та іншими овочами, з різними травами та насінням, а в кошику поменше лежали ранні груші, яблука та абрикоси. Синок її Якоб, так звали хлопчика, сидів навколо і дзвінким голосом вигукував: «Пожалуймо, панове, погляньте, що за чудова капуста, що за запашні трави! Купуйте, господині, ранні груші! Кому ранні яблука та абрикоси! Мати торгує без запиту». Так вигукував хлопчик. По базару саме проходила стара, обірвана і в лахмітті; у неї було гостреньке личко, від старості все зморщене, червоні очі та гострий ніс гачком мало не до самого підборіддя; вона йшла, спираючись на довгу журавлину, і все ж таки було незрозуміло, як вона пересувається; вона шкутильгала, кульгала, спотикалася; здавалося, ноги в неї на шарнірах і вона ось-ось полетить шкереберть і стукнеться гострим носом об бруківку.

Дружина Сапожнікова уважно оглянула стару. Вже шістнадцять років сиділа вона щодня тут на базарі і ще ніколи не бачила цієї старої карги. Але вона мимоволі злякалася, коли та шкутильгала прямо до неї і зупинилася біля кошиків.

- Ви Ганно, торгівля овочами? - спитала стара гидким хрипким голосом, весь час трясучи головою.

- Так, це я, - відповіла дружина сапожника, - вам що завгодно?

- Подивимось подивимось! Подивимося траву, подивимось травку, чи є в тебе те, що мені треба, - відповіла стара, нахилилася до кошиків і почала ритися коричневими потворними руками в кошику з травами; довгими павучими пальцями хапала вона трави, розкладені так гарно і акуратно, потім підносила одну за одною до довгого носа і обнюхувала з усіх боків. У дружини шевця надривалося серце, побачивши, як стара перебирає рідкісні трави; але вона не сміла нічого сказати, адже вибирати товар - право покупця, та, крім того, вона відчувала якийсь незрозумілий страх перед цією жінкою. Перерва весь кошик, та пробурмотіла: «Погань, а не товар, погань, а не трави, нічого, що мені треба; п'ятдесят років тому куди краще було; погань, а не товар, погань, а не товар!

Такі промови розсердили Якоба.

- Послухай, стара, де в тебе совість? – сердито гукнув він. — Спочатку копаєшся своїми гидкими коричневими пальцями в прекрасних травах і меніш їх, потім суєш собі під довгий ніс, ніхто, хто це бачив, їх тепер не візьме, а потім ще лаєш наш товар погань, а адже у нас купує кухар самого герцога.

Стара покосилася на жвавого хлопчика, гидко хихикнула і прохрипіла:

- Так, так, синочку! Значить, тобі не подобається мій ніс, мій гарний довгий ніс? Стривай, у самого такого серед обличчя виросте і витягнеться до самого підборіддя. - З цими словами вона зашкутильгала до іншого кошика, в якому лежала капуста. Вибрала найкрасивіші білі качани і тиснула і тиснула їх так, що вони кректали, потім якось покидала в кошик і знову сказала: «Паскудство, а не товар, погань, а не капуста!»

- Не тряси так гидко головою, - злякано закричав хлопець. - Шия-то у тебе не товщі капустяної качанчики, того і дивись, підломиться, а тоді твоя голова полетить прямо в кошик! Де нам тоді знайти покупця на товар?

– Тобі не подобаються тонкі шиї? - хихотіла, пробурмотіла стара. - Ну так у тебе зовсім шиї не буде: голова піде в плечі, щоб якось не впасти з кволого тільця.

— Не балакайте всякої нісенітниці з хлопчиком, — сказала нарешті шевська дружина, розсердившись, що та все тільки мацала, роздивлялася й обнюхувала, — а якщо вам що треба, то поспішайте, а то ви розігнали інших покупців.

- Гаразд, будь по-твоєму, - вигукнула стара, сердито глянувши на неї, - я куплю у тебе ці шість кочанів; але ти бачиш, я спираюся на журавлину і не можу нічого нести; дозволь твоєму синочку донести мені товар додому, а я його віддячу.

Хлопчикові не хотілося йти, і він заплакав, бо боявся потворної бабусі, але мати суворо наказала йому слухатись, бо вважала гріхом звалити на стару немічну жінку таку поклажу; хничачи, послухався він матері, склав качани в кошик і пішов базаром за старою.

Справа йшла в неї не дуже швидко, і знадобилося добрих три чверті години, щоб дійти до віддаленої частини міста, де вона зупинилася перед старою хатиною. Тут вона витягла з кишені старий іржавий гачок, спритно вставила його в замкову щілину, і двері з гучним тріском розчинилися.

Але як здивувався Якоб, коли увійшов до хати! Усередині все було чудово прибрано, стеля та стіни облицьовані мармуром, речі всі з дорого чорного дерева з інкрустацією із золота та полірованого каміння, підлога зі скла, і така гладка, що хлопчик послизнувся і впав. А стара витягла з кишені срібну дудочку і почала насвистувати пісеньку, яка пронизливо розносилася по всьому будинку. І зараз же сходами спустилися морські свинки; Якобу здалося дуже дивним, що вони ходять прямо на задніх лапках, що шкарлупки від горіхів замінюють їм черевики, що одягнені вони в людський одяг, а на головах носять найновіші капелюхи.

– Ах ви, мерзота негідна… Куди ви поділи мої туфлі? - крикнула стара і жбурнула в них журавлиною, та так, що вони заверещали і підскочили. – Довго мені тут ще стояти?

Вони швидко застрибали вгору сходами і повернулися з двома шкаралупами кокосового горіха, обшитими всередині шкірою, і спритно вдягнули їхній старій на ноги.

Кульгавства і шкутильгання як не бувало. Вона відкинула дзьоба і дуже швидко сковзала по скляній підлозі, тягнучи за руку Якоба. Нарешті стара зупинилася в кімнаті, в якій було багато всякого начиння, так що вона, мабуть, була схожа на кухню, хоча столи червоного дерева і дивани, застелені розкішними килимами, більше подобали парадним апартаментам.

- Сідай, синку, - дуже ласкаво сказала стара, запихаючи його в куток дивана і засуваючи столом, щоб він не міг вилізти. - Сідай, людські голови не такі вже й легкі, так, не такі вже й легкі.

- Щось я вас, бабусю, не зрозумію, - вигукнув хлопчик. - Я правда застав, але я ніс капустяні голови, ви їх купили у моєї матері!

- Ну, це ти помиляєшся, - засміялася стара, підняла з кошика кришку і, схопивши за вихор, витягла звідти людську голову.

Хлопець здивувався; від страху він не міг зрозуміти, що сталося, але одразу подумав про матір: якщо почують про людські голови, вирішив він, то, звісно, ​​звинувачуватимуть мою матір.

- Стривай, я дам тобі щось у нагороду за те, що ти такий слухняний, - пробурмотіла стара, - потерпи хвилинку, зараз зварю тобі такого супця, що ти його все життя пам'ятатимеш.

Вона сказала і знову свиснула. Спочатку прибігло багато морських свинок, одягнених по-людськи; на них були пов'язані кухонні фартухи, а за пояс заткнуті півовники та кухонні ножі; слідом за ними прибіг підстрибом натовп білок; ходили вони на задніх лапках, на них були широкі шаровари, а на голові — зелені оксамитові шапочки. Мабуть, це були кухарі, бо вони дуже швидко підіймалися вгору по стінах і спускалися звідти зі сковорідками та мисками, з яйцями та олією, травами та борошном і несли все це до вогнища; а поруч час від часу снувала туди-сюди стара в своїх туфлях із шкаралупи кокосових горіхів, і хлопчик бачив, що вона дуже намагається зварити йому суп смачніший. Тепер вогонь затріщав веселіше, сковорода задимилася і зашипіла, в кімнаті поширився смачний запах, а стара все бігала взад і вперед, і білки і морські свинки слідом за нею, і щоразу, як вона проходила повз осередок, вона сунула свій довгий ніс у казанок. . Нарешті все закипіло і клокотало, від котелка повалила пара, а піна бризнула на вогонь. Тоді вона зняла казанок, вилив вміст у срібну миску і поставила її перед Якобом.

- Так, синку, так, - сказала вона, - ось поїсти супцю і отримаєш усе, що тобі так сподобалося в мені! Станеш сам майстерним кухарем, адже треба чимось бути, а ось трави, трави тобі нічим не знайти; Чому не було її в кошику твоєї матері?

Хлопець не розумів як слід, що вона каже, тим старанніше взявся він за суп, дуже він йому сподобався. Мати не раз пригощала його ласими стравами, але нічого ще не доводилося йому так до смаку. Суп був кисло-солодкий і дуже наваристий, від нього виходив тонкий запах трав і коріння. Поки він доїдав останні краплі чудової страви, морські свинки запалили арабське куріння, від якого по кімнаті пішли блакитні клуби диму. Ці клуби все густішали й густішали й осідали; аромат куріння діяв на хлопчика, як дурман; щоразу, як він приходив до тями, згадував, що пора до матері, і хотів підвестися, він знову занурювався в дрімоту, а під кінець і справді заснув на дивані у старої.

Дивні сни здалися хлопчикові. Йому здавалося, ніби стара зняла з нього одяг і вдягнула його в шкіру білу. Тепер він міг стрибати і лазити не гірше за білки; він познайомився з рештою білків і морських свинок, народом дуже чемним і благонравним; разом із ними він ніс службу у старої. Спочатку він допускався лише до обов'язків чистильника чобіт, тобто він мав змащувати маслом і начищати до блиску кокосові горіхи, які стара носила замість черевиків. З цією справою він справлявся вправно, бо в батьківському домі його не раз засаджували за таку роботу; приблизно через рік - снилося йому далі - він був допущений до більш тонкої роботи: йому наказано було разом з іншими білками ловити порошинки, що танцювали в сонячному промені, а наловивши достатню кількість, просівати їх через сито. Господиня вважала сонячні порошинки за щонайменше ніжне на світі, а втративши останні зуби, вона не могла жувати як слід, і тому їй пекли хліб із сонячних порошинок.

Ще за рік його перевели до тих слуг, що збирали питну воду для старої. Не подумайте, що вона наказала вирити колодязь чи поставити на подвір'ї діжку для дощової води; їхня робота вимагала набагато більше мистецтва: білки, а з ними і Якоб, шкаралупами лісових горіхів вичерпувала росу з троянд – вона й служила старій питній воді. А стара пила дуже багато, тому водоносам доводилося туго. Через рік його приставили до роботи по дому; на ньому лежав обов'язок тримати в чистоті підлогу, а оскільки вони були скляними і на них помітно було навіть подих, то ця робота була нелегка. Вони терли підлогу щітками і, прив'язавши до ніг стару сукню, спритно ковзали по кімнаті. На четвертий рік він нарешті був визначений на кухню. Це була почесна посада, до якої допускали лише після довгих випробувань. Там Якоб з кухаря дослужився до старшого кухаря-паштетника і набув такого величезного досвіду та вміння в усьому, що стосується кухарського мистецтва, що часто сам собі дивувався; все він спіткав, всьому навчився, швидко і смачно готував найхитріші страви, паштети, до яких входили двісті різних приправ, овочеві супиз усіх трав, що існують на світі.

Так протікли на службі у старої літ сім; і ось якось вона зібралася йти, зняла свої кокосові черевики, озброїлася кошиком і журавлиною, а йому наказала обскубти курочку, нафаршувати травами і, смачно підрум'янивши, засмажити до її приходу. Він приготував її за всіма правилами кухарського мистецтва. Згорнув шию, ошпарив окропом, спритно обскуб, пошкреб шкіру, так що та стала гладкою і ніжною, і випатрав курочку.

Потім почав збирати трави для начинки. Цього разу він побачив у коморі, де зберігалися трави, стінна шафка з прочиненими дверцятами, якої він раніше не помічав. Цікавлячи дізнатися, що в ньому, підійшов він ближче, і дивись! - Там стояло багато кошиків, від яких виходив приємний міцний запах. Він відкрив одну і знайшов трави зовсім особливої ​​форми та кольору. Стебло і листя були блакитно-зелені, а на кінці сиділа вогненно-червона квіточка з жовтою облямівкою; у роздумі розглядав і нюхав він квітку, від якої струменів той самий міцний аромат, яким пахнув суп, зварений йому колись старою. Але запах був такий сильний, що він чхнув, став чхати сильніше і нарешті зовсім розчхався і прокинувся.

Він лежав на старому дивані і з подивом оглядав кімнату. «І здадуться такі сни, як наяву, — подумав він. - Я міг би присягнути, що я - жалюгідна білочка, вожу дружбу з морськими свинками та іншими звірами і що в той же час я став майстерним кухарем. Ну і посміється матінка, коли я їй все це розповім! Тільки, мабуть, вона лає мене, що я заснув у чужих і не допомагаю їй на ринку». При цій думці він підвівся, збираючись йти; все тіло в нього ще одеревіло від сну, особливо шия, - він не міг як слід крутити головою; він навіть сам на себе посміхнувся, що він такий сонний, ніяк не прийде до тями і раз у раз тикається носом у шафу або в стіну, а коли швидко обернеться, зачіпає носом об дверний одвірок. Білки і морські свинки з вереском бігали довкола нього, наче хотіли зв'язатися за ним; вже стоячи на порозі, він покликав їх із собою, адже це були такі славні звірята. Але вони швидко покотилися на своїх горіхових шкаралупках назад у будинок, і тільки здалеку долинав їхній вереск.

Стара завела його в досить віддалену частину міста, і він ледве вибрався з вузьких вуличок, та ще й там була товчена, бо, як йому здавалося, десь поблизу з'явився карлик; раз у раз чулися крики: «Гей, погляньте на виродка-карлика! Звідки взявся такий карлик? Ну і довгий же в нього ніс, а голова зовсім пішла в плечі, а руки якісь темні і потворні!» Іншим часом він і сам побіг би за народом, бо найбільше любив дивитися на велетнів і карликів чи на надзвичайні заморські вбрання, але зараз йому треба було поспішати до матері.

Коли він прийшов на ринок, на нього напав страх. Мати сиділа ще там, і в кошику у неї було чимало товару, отже, він проспав не дуже довго, але вже здалеку вона здалася йому дуже сумною: вона не зазивала покупців і сиділа, підперши голову рукою, а коли він підійшов ближче, йому здалося. , ніби вона блідніша за звичайну. Він зволікав, не знаючи, як вчинити; нарешті зібрався з духом, підкрався до неї ззаду, лагідно поклав їй руку на плече і сказав:

- Матінко, тобі нездужає? Ти сердишся на мене?

Жінка обернулася, але відразу відскочила з криком жаху.

- Чого тобі від мене треба, неприємний карлик! - Вигукнула вона. - Іди, іди геть! Терпіти не можу дурних жартів!

- Але що з тобою, матінко? – спитав переляканий Якоб. - Тобі, мабуть, неможливо, чому ти женеш геть свого сина?

- Сказала тобі, іди своєю дорогою! – роздратовано відповіла Ганна. - З мене ти, мерзенний виродок, своїм кривлянням нічого не заробиш.

«Вірно, бог позбавив її розуму, – в страху подумав малюк. – Що мені тепер робити, як довести її додому?

- Мила матінко, прийди до тями, подивись на мене гарненько, - я ж твій син, твій Якоб.

- Ні, тепер жарт стає надто зухвалим, - крикнула Ганна, звертаючись до сусідки, - ви тільки погляньте на виродка-карлика, стоїть тут і відлякує всіх покупців, та ще сміє знущатися з мого горя. Каже – я твій син, твій Якоб! Ах він безсоромний!

Тут сполошилися всі сусідки і почали лаятись з усіх сил – а ринкові торгівки, самі знаєте, лаятися горазди – і напали на нього за те, що він знущається з нещастя бідної Ганни, у якої сім років тому вкрали синка – писаного красеня, і стали погрожувати, що всі разом накинуться на нього і подряпають, якщо він не вбереться подобру-поздорову.

Бідолашний Якоб не знав, що й подумати. Адже він же, як йому здавалося, сьогодні вранці пішов, як завжди, з матір'ю на базар, допоміг їй розкласти фрукти, потім пішов зі старою до неї додому, поїв супцю, подрім трошки і тепер ось повернувся на базар, а мати і сусідки говорять про сім років. А його називають мерзенним карликом! Що ж це з ним трапилося? Коли він зрозумів, що мати і чути про нього не хоче, на очах у нього виступили сльози, і він сумно побрів до крамнички, де батько цілий день лагодив черевики. «Побачимо, – думав він, – чи визнає він мене; я стану в дверях і заговорю з ним». Підійшовши до шевця, він став біля дверей і зазирнув у крамничку. Господар так завзято працював над своєю роботою, що не помітив його; але, випадково глянувши на двері, він упустив на підлогу черевик, дратву і шило і з жахом закричав: «Господи боже мій, та що це таке, що таке!»

– Добрий вечір, хазяїне! - Сказав малюк, входячи в лаву. - Як поживаєте?

- Погано, погано, пане! - відповів батько, на превеликий подив Якоба; виходить, що його батько теж не знає. – Робота не сперечається. Я один і старію, а взяти підмайстер не по кишені.

- А хіба немає у вас синочка, який би потроху допомагав вам у роботі? - Вивідував карлик.

- Був у мене синок, звали його Якобом, тепер би він був статним, спритним двадцятирічним юнаком і міг би добре допомогти мені. Так, ось це було б життя! Вже в дванадцять років він був тямущим, умілим хлопчиськом і розбирався в моєму ремеслі, а який красень, який чемний! Він привабив би замовників, тож незабаром я вже не лагодив би черевики, а тільки тачав би нові! Але ж так ведеться на світі!

- Бог знає, - відповів той, - сім років тому - так, тепер уже з того часу вибігло стільки часу - його вкрали у нас на базарі.

– Сім років тому! – з жахом вигукнув Якоб.

- Так, крихітний мій пане, сім років; як зараз пам'ятаю, прийшла дружина додому, вся в сльозах, і, голосно ридаючи, сказала, що весь день даремно чекала хлопчика; вона всіх розпитувала, всюди його шукала, але так і не знайшла сина. Я завжди думав, завжди казав, що так станеться; Якоб був гарною дитиною, це треба визнати, і дружина нею пишалася, їй лестило, коли його хвалили, і часто вона посилала його з овочами та всякою всячиною до знатних панів. Це було не погано – щоразу його щедро обдаровували; але я казав їй: Дивись! Місто велике, у ньому живе багато недобрих людей, дивись за Якобом. Як я казав, так воно й сталося. Приходить якось на базар потворна стара, прицінюється до фруктів та овочів і купує під кінець стільки, що не може сама донести додому. У дружини моє серце чуйне, вона відпустила з нею хлопчика – і з того часу його так і не бачили.

- І ви кажете, тому вже сім років?

– Весною буде сім. Ми оголосили про нього, ходили з дому в дім і скрізь розпитували; багато хто знав і любив красеня-хлопчика і разом з нами шукали його, - все марно. Жінку, яка купила овочі, теж ніхто не знав, - тільки одна старенька старенька, що прожила дев'яносто років, сказала, що це, мабуть, зла чарівниця Травозна, яка раз на п'ятдесят років приходить у місто за всякими закупівлями.

Так розповідав батько Якоба і при цьому голосно стукав по черевику і обома руками витягував дратву. Маленькому чоловічку поступово зрозуміли, що з ним трапилося; він не уві сні, а наяву сім років прослужив у білках у злої чарівниці. Серце розривалося від гніву та горя. Стара вкрала в нього сім років юності, а що отримав він натомість? Нагострився наводити глянець на туфлі з кокосових горіхів та тримати в чистоті кімнату із дзеркальним подом? Навчився у морських свинок таємницям кухарського мистецтва?

Він простояв деякий час, роздумуючи над своєю долею; зрештою батько запитав його:

- Може, вам заманеться щось замовити, юначе? Пару нових туфель чи, – додав він, посміхаючись, – може, футляр собі на ніс?

– Чому вам дався мій ніс? – спитав Якоб. - Навіщо мені футляр на нього?

- Ну, кому що подобається, - заперечив черевичок, - але мушу сказати, якби я мав такий страшний ніс, я б замовив на нього футляр з рожевої лакованої шкіри. Ось погляньте, у мене якраз під рукою гарний клапоть; правда, на футляр піде не менше ліктя, але зате як би це вас вберегло, крихітний пане: я певен, ви натикаєтеся на всякий одвірок, на будь-який візок, коли хочете поступитися їй дорогою.

Крихітка онімів від страху; він торкався свого носа – ніс був товстий, і в довжину не менше двох п'ядей! Значить, стара змінила йому зовнішність, тому мати й не впізнала його, тому й обзивали його виродком-карликом!

- Хазяїне! - звернувся він, мало не плачучи, до шевця. - Чи немає у вас під руками дзеркала, щоб мені подивитись?

- Пане, - серйозно відповів батько, - не така зовнішність дісталася вам, щоб нею милуватися, і нема чого вам дивитися в дзеркало. Від цього слід відвикати: у вас така звичка особливо кумедна.

— Ах, дайте мені подивитись у дзеркало, — вигукнув карлик, — звичайно, справа тут не в милуванні собою!

- Залиште мене в спокої; немає в мене дзеркала; у дружини був уламок, та не знаю, куди вона його заховала. А якщо вам обов'язково треба подивитись у дзеркало, то через вулицю живе Урбан, цирульник, у нього є дзеркало вдвічі більше за вашу голову; подивіться в нього, а поки будьте здорові!

З цими словами батько обережно випровадив його з лави, замкнув за ним двері і знову сів за роботу. А Якоб, зовсім убитий, перейшов через вулицю до цирульника Урбану, якого пам'ятав ще з давніх-давен.

– Доброго ранку, Урбане, - сказав він, - я прийшов попросити вас про люб'язність, будьте такі добрі і дозвольте мені подивитись у вас у дзеркало.

- Із задоволенням, воно воно стоїть, - вигукнув, сміючись, цирульник, і його відвідувачі, які чекали, коли він підстриже їм бороду, теж голосно розреготалися.

- Ви справді красень, стрункий і складний, шия - як у лебедя, руки - як у королеви, а іншого такого гарненького кирпатого носика і не знайдеш. Мабуть, ви надто ним милуєтесь, це вірно; ну, гаразд, подивіться, нехай не говорять про мене, ніби я із заздрощів не дозволив вам подивитись у себе в дзеркало!

Так сказав цирульник, і вся цирульня затремтіла від сміху. Тим часом карлик підійшов до дзеркала і глянув у нього. Сльози виступили йому на очах. «Так, люба матінко, – подумав він, – ти, звичайно, не могла впізнати свого Якоба. Тієї щасливої ​​пори, коли ти хвалилася мною перед людьми, зовнішність у мене була інша!» Зараз очі в нього стали маленькими, як у свині, ніс жахливо виріс і навис над ротом і підборіддям, шиї ніби й близько не було, бо голова пішла глибоко в плечі і обертати нею з боку на бік йому було дуже боляче. Зростом він був той самий, що й сім років тому, коли йому було лише дванадцять; але коли всі інші від дванадцяти до двадцяти ростуть у висоту, він ріс у ширину, спина і груди у нього сильно випнулися і скидалися на невеликий, але туго набитий мішок. Товстий тулуб сидів на слабеньких ніжках, що підгиналися під його тяжкістю, зате руки були дуже довгі, тієї ж довжини, що у дорослого чоловіка, і бовталися, як батог, кисті рук огрубіли і потемніли, пальці витягнулися по-павучому, і, розправивши їх слід, він міг, не нагинаючись, дістати до підлоги. Ось яким став маленький Якоб, – він перетворився на потворного карлика.

Тепер він пригадав того ранку, коли стара підійшла на базарі до його матері. Всім, що він тоді засудив у ній - довгим носом, потворними пальцями, - усім наділила вона його, крім довгої шиї, що тремтить, шию вона начисто скасувала.

- Ну що, мій принц, вдосталь надивилися? - спитав цирульник, підходячи до нього і глузливо його розглядаючи. - Справді, такої кумедної зовнішності при всьому бажанні і уві сні не побачиш. Але у мене є для вас пропозиція, крихітний чоловічок. До мене в цирульню заходить, щоправда, порядно народу, але останнім часом не так багато, як було б бажано. Причина тому, що мій сусід, брадобреї Шаум, розшукав десь велетня, який приваблює відвідувачів. Ну, щоб вирости велетнем, великого вміння не потрібно, а ось стати чоловічком на зразок вас, так, це важче. Поступайте до мене на службу, крихітний чоловічку, я поселю вас у себе, годуватиму, напуватиму, одягати, взувати, - всього у вас буде досхочу; за це ви повинні стояти вранці у мене перед дверима і зазивати до мене народ, збивати мильну піну, подавати відвідувачам рушник, і, запевняю вас, справи у нас підуть непогано; у мене відвідувачів буде більше, ніж у сусіда з велетнем, а вам кожен охоче дасть на чай.

Карлик був у душі обурений пропозицією служити приманкою для цирульника. Але йому довелося терпіти цю образу. Тому він цілком спокійно відповів цирульнику, що не має часу для таких послуг, і побрів далі.

Хоча зла стара і зіпсувала йому зовнішність, але завдати шкоди його розуму вона не змогла - це він чудово відчував, тому що думав і відчував не так, як сім років тому, - ні, за цей час він став розумнішим, розважливішим; його засмучувала не втрата колишньої краси, не теперішня його потворність, а те, що батько, наче собаку, прогнав його від свого порога.

Тому він вирішив ще раз спробувати щастя у матері.

Він підійшов до неї на базарі та попросив спокійно вислухати його. Він нагадав їй той день, коли пішов зі старою, нагадав різні випадки зі свого дитинства, потім розповів, як сім років прослужив в образі білки у чаклунки і на кого вона його перетворила за те, що він її тоді засуджував.

Сапожнікова дружина не знала, що й думати. Все, що він розповів про своє дитинство, так і було насправді, але коли він почав запевняти, ніби протягом семи років був білкою, вона промовила:

– Ну, цього не може бути, та й чарівниць не буває. - І, подивившись на виродка-карлика, вона зненавиділа його і не могла повірити, що це її син. Зрештою, вона вважала за краще поговорити з чоловіком. Вона зібрала кошики і веліла йому йти разом із нею. Так і прийшли вони до крамниці шевця.

- Послухай, - сказала вона йому, - ось ця людина стверджує, ніби він наш загублений Якоб. Він мені все розповів, як сім років тому його відвела від нас і зачарувала зла чарівниця.

- Ах так! – у гніві вигукнув шевець. – Ось що він тобі розповів? Ну, почекай же ти в мене, негіднику! З годину тому я сам усе йому розповів, а він подався морочити тебе! Так тебе зачарували, синку? Почекай же, ось я тебе розчарую. - З цими словами він схопив зв'язку ременів, які якраз нарізав, підскочив до чоловічка і так витяг його по високому горбу і довгим рукам, що той закричав від болю і з плачем втік геть.

У тому місті, як, втім, і скрізь, мало жалісливих людей, готових допомогти бідній людині, особливо якщо на її рахунок можна потішитися.

Тому й не вдалося бідолашній карлику за весь день поїсти й попити, а коли стемніло, йому довелося заночувати на церковній паперті, хоча вона й була тверда й холодна.

Коли наступного ранку його розбудили перші промені сонця, він серйозно замислився, чим йому жити, коли батько з матір'ю його прогнали. Щоб служити вивіскою цирульником, він був надто гордий; підряджатися в блазні і показуватися за гроші він не хотів. Як жити? Тут йому спало на думку, що, будучи своєю білкою, він дуже досяг успіху в кухарському мистецтві; не безпідставно вважав він, що може потягатися з будь-яким кухарем; він вирішив використати своє кухарське мистецтво.

Як тільки вулиці пожвавішали і ранок остаточно вступив у свої права, він увійшов до церкви і помолився. Потім рушив у дорогу. Герцог, володар тієї країни, - о, пане, - був відомий об'їдала і ласуна, любив солодко поїсти і виписував кухарів з усіх частин світу. До його палацу й вирушив крихітник. Біля зовнішніх воріт воротарі запитали, що йому треба, і почали всіляко потішатися з нього; він же зажадав обер-гоф-кухаря. Сміючись, повели вони його через зовнішні двори, і всюди, де він з'являвся, слуги залишали роботу, дивилися на нього, голосно реготали і приєднувалися до них, так що під кінець сходами палацу ходила процесія слуг всякого роду; конюхи відкинули свої скребниці, скороходи бігли з усіх ніг, слуги, приставлені до килимів, забули вибивати килими, - всі штовхалися та поспішали; піднялася така тиснява, ніби до воріт підступив ворог, у повітрі стояв крик: «Карлику, карлику! Бачили карлика?»

Тут у дверях з'явився доглядач палацу, обличчя в нього було сердите, а в руках він тримав величезний бич.

- Побійтеся бога, собаки прокляті! Чого розшумілись! Хіба не знаєте, що герцог волітиме ще спочивати? - І при цих словах він розмахнувся бичем і вельми неласково пройшовся ним по спинах конюхів та воротарів.

- Пане, - закричали вони, - хіба ви не бачите? Ми привели карлика, такого карлика, якого ви й не бачили.

Помітивши чоловічка, доглядач палацу доклав усіх старань, щоб не розсміятися, адже він боявся, щоб сміх не пошкодив його гідності.

Тому він розігнав бичем натовп слуг, а чоловічка повів у будинок і запитав, чого йому треба. Коли ж почув, що той домагається обер-гоф-кухаря, він заперечив:

- Ти, синочку, помиляєшся, тобі потрібен я, наглядач палацу, ти збираєшся вступити до придворних карликів до герцога, чи не так?

- Ні, пане! – відповів карлик. - Я вмілий кухар, обізнаний у всяких рідкісних стравах, ласкаво відвести мене до обер-гоф-кухаря, можливо, моє мистецтво йому знадобиться.

- Як завгодно, крихітко, але ти легковажна людина. На кухню захотів! Якщо ти поступиш у придворні карлики, працювати тобі не доведеться, їсти і пити будеш насолоду, одяг носити багатий. Побачимо, навряд чи в тебе вистачить уміння стати придворним кухарем герцога, а для кухаря ти дуже гарний. - З цими словами доглядач палацу взяв його за руку і повів у покої обер-гоф-кухаря герцогської кухні.

- Пане мій, - сказав карлик і вклонився так низько, що торкнувся носом підлоги. - Чи не потрібний вам майстерний кухар?

Обер-гоф-кухар оглянув його з голови до п'ят, потім голосно розреготався.

- Як, ти кухаре? - Вигукнув він. - Так, по-твоєму, вогнище у нас таке низьке, що ти зможеш заглянути в котелок, ставши навшпиньки і якомога сильніше витягнувши шию? Ах ти, козявочко! Той, хто послав тебе найматися до мене в кухаря, посміявся з тебе. - Так сказав обер-гоф-кухар і голосно розреготався, а за ним зареготали і доглядач палацу, і всі слуги, що були в кімнаті.

Але карлик не зніяковів.

- Не збідніє такий будинок, де всього вдосталь, від двох-трьох яєчок, трішки сиропу та вина, борошна та прянощів, - сказав він. - Дозвольте мені приготувати ласу страву, надайте все, для того потрібне, і я тут же у вас на очах її приготую, ось тоді ви скажете; «Він із повним правом може бути кухарем».

Такі й подібні до них мови вів чоловічок, і дивне враження справляли його блискучі очі, що гойдався з боку в бік довгий ніс і рухи тоненьких пальців павука, що супроводжували його слова.

- Так і бути! - Вигукнув завідувач кухнею і взяв під руку наглядача палацу. - Так і бути, згоден, заради жарту; Ходімо на кухню.

Вони пройшли залами та галереями і, нарешті, дісталися кухні. То справді був великий спокій, чудово влаштований: у двадцяти осередках постійно палав вогонь, посеред біг прозорий струмок, служив також садком для риб; у шафах з мармуру та рідкісних сортів дерева стояли запаси, які завжди повинні бути під рукою, а праворуч і ліворуч знаходилося десять зал, де було припасено все, що тільки знали смачного та ласого у всіх країнах Франкистану і навіть на Сході. Кухонна челядь снувала туди-сюди, дзвеніла каструлями і сковорідками, керувалася виделками та шумівками; але коли на кухню прийшов обер-гоф-кухар, усі завмерли на місці, і було тільки чути, як тріскотить вогонь і дзюрчить струмочок.

- Що сьогодні замовив на сніданок наш король? - спитав обер-гоф-кухар старого кухаря, великого майстера у виготовленні сніданків.

– Герцог зволили замовити датський суп із червоними гамбурзькими фрикадельками!

- Добре, - продовжував обер-гоф-кухар. - Ти чув, що завгодно їсти нашому повелителю? Чи осмілишся ти виготовити ці хитромудрі страви? З фрикадельками тобі нічим не впоратися, їхнє приготування наш секрет.

- Немає нічого легшого, - на загальне подиву, відповів карлик (під час своєї білки він не раз готував ці страви), - немає нічого легшого, видайте мені для супу такі-то і такі-то трави, такі-то і такі прянощі, кабанього сала, коріння та яєць; а для фрикадельок, - сказав він тихо, так, щоб його чули тільки обер-гоф-кухар і кухар, приставлений до сніданків, - для фрикадельок мені потрібно різного сорту м'ясо, трошки вина, качиний жир, імбир і трава, яка зветься « втіхою для шлунка».

– Клянусь святим Бенедиктом! Якого чарівника ти навчався? – здивовано вигукнув кухар. - Ти назвав усе до крапельки, а про траву, що зветься "втіхою для шлунка", ми й самі не чули, - вона, мабуть, надає особливо приємного смаку. Ах, ти – диво-кухар!

— На це я ніяк не очікував, — сказав обер-гоф-кухар. - Отже, приступимо до випробування: дати йому все, чого він вимагає, посуд і все інше, і нехай куховарить сніданок.

Як він наказав, так і зробили, і принесли все, що просив; але тут виявилося, що карлик ледве міг дістати носом до вогнища. Тому присунули два стільці, поклали на них мармурову дошку та запропонували диво-чоловічку показати своє мистецтво. Кухарі, кухарі, слуги та інша челядь оточили його широким кільцем, дивилися на нього і дивувалися, як швидко і спритно він керується, як чисто і красиво все готує. Покінчивши з приготуванням, він наказав поставити обидва котелки на вогонь і кип'ятити доти, доки він не скаже; потім він почав вважати: раз, два, три і так далі і, порахувавши до п'ятисот, крикнув: "Досить!" Горщики зняли з вогню, і карлик попросив обер-гоф-кухаря скуштувати.

Гоф-кухар наказав кухарку подати йому золоту ложку, сполоснув її в струмок і передав обер-гоф-кухареві; той з урочистим виглядом підійшов до осередку, зачерпнув, покуштував страви, закотив очі, прицмокнув від задоволення язиком і промовив:

- Чудово, життям герцога присягаюсь - чудово! Чи не завгодно вам також проковтнути ложечку, пане доглядача палацу?

Той вклонився, взяв ложку, покуштував страви і не міг схаменутися від задоволення і радості.

- Ви вмілий кухар, любий мій кухар за герцогськими сніданками, але, при всій моїй повазі до вашого мистецтва, повинен сказати, що ні суп, ні гамбурзькі фрикадельки ніколи не вдавалися вам так чудово!

Тепер спробував і герцогський кухар по сніданках, потім він шанобливо потис карлику руку і сказав:

- Так, чоловіче, ти майстер своєї справи, а трава "втіха для шлунка" надає всьому зовсім особливу красу.

Тут у кухню ввійшов герцогський камердинер і сповістив, що його пан вимагає сніданку. Страви понесли герцогу в срібному посуді, а обер-гоф-кухар повів карлика до себе і почав з ним розмовляти. Але не минуло навіть стільки часу, скільки треба, щоб прочитати «Pater noster» 1 (це франкська молитва, о володарю мій, і вона вдвічі коротша за молитву правовірних), як прийшов посланець і покликав обер-гоф-кухаря до герцога. Він швидко переодягся у парадне вбрання і пішов за посланим.

Герцог, здавалося, був дуже задоволений. Він з'їв все, що йому було подано, і саме втирав вуса.

- Послухай, завідувач моєї кухні, - сказав він, - досі я завжди бував дуже задоволений твоїми кухарями, але скажи, хто приготував сьогодні сніданок? Відколи я сиджу на престолі батьків, я ще ніколи не їдав такого смачного; допові, як звуть цього кухаря, і ми даруємо йому в нагороду кілька дукатів.

- Пане мій! Це дивовижна історія, – відповів обер-гоф-кухар і розповів, як сьогодні рано-вранці привели до нього карлика, який будь-що хотів стати кухарем, і про все, що сталося потім.

Герцог дуже здивувався, закликав карлика і спитав його, хто він і звідки. Бідолашний Якоб не міг, зрозуміло, сказати, що був зачарований і служив у вигляді білки. Але він не згрішив проти істини, повідавши, що залишився без батька з матір'ю, а готувати навчився в однієї старої. Герцог не став його розпитувати, а вважав за краще потішитися незвичайною зовнішністю свого нового кухаря.

— Якщо хочеш залишитись у мене, — сказав він, — я накажу щорічно видавати тобі п'ятдесят дукатів, ошатну сукню і ще дві пари штанів. А ти будеш зобов'язаний щодня особисто куховарити мені сніданок, вказувати кухарям, як приготувати обід, і взагалі займатися моїм столом.

Кожен у мене в палаці отримує якесь прізвисько, ти зватимешся «Носом» і будеш зведений у чин молодшого гоф-кухаря.

Карлик Ніс упав ниць перед могутнім герцогом франкської землі, поцілував йому ноги і обіцяв служити вірою і правдою.

Отже, спочатку чоловік прилаштувався і з честю почав виконувати свої обов'язки. І можна сказати, що герцог став зовсім іншою людиною, відколи карлик Ніс оселився в його будинку. Раніше він часто бажав переборювати, і в голову кухарям летіли миски та страви, які йому подавали, – навіть самому обер-гоф-кухареві запустив він, розгнівавшись, жорсткою пересмаженою телячою ногою прямо в чоло з такою силою, що той звалився і три дні пролежав. в ліжку. Правда, герцог зазвичай викуповував те, що накоїв у запальності, декількома жменями дукатів, та все ж кухарі завжди подавали йому страви з оглядкою та з побоюванням. З того часу, як карлик оселився в його будинку, все як за помахом чарівної палички змінилося. Герцог їв замість трьох п'ять разів на день, щоб вдосталь насолодитися мистецтвом найменшого зі своїх слуг, і все ж таки ніколи в нього на обличчі не з'являлося невдоволеної гримаси. Навпаки, все здавалося йому новим та відмінним на смак; він став ласкавим і ввічливим і жирів з кожним днем.

Часто під час обіду наказував він покликати обер-гоф-кухаря та карлика Носа, садив одного від себе праворуч, іншого ліворуч і власними пальцями клав їм у рот ласі шматочки, милість, яку обидва вміли дуже цінувати.

Карліку дивувалося все місто. У старшого завідуючого герцогською кухнею просили дозволу подивитися, як готує карлик, а деяким особливо знатним вельможам вдалося випросити у герцога дозволу для своїх слуг користуватися на кухні уроками карлика, що давало тому чималі доходи, адже кожен вельможа платив півдука. А щоб не псувати гарного настрою іншим кухарям і не викликати в них заздрощів, Ніс віддавав їм гроші, які платили йому пани за навчання своїх кухарів.

Так прожив Ніс майже два роки зовні в достатку та пошані, і тільки думка про батьків засмучувала його. Так він жив, поки не сталося наступної чудової пригоди. Карлик Ніс умів вибрати товар, і покупки його завжди вдали. Тому, якщо тільки дозволяв час, на базар за птахом та овочами він ходив особисто. Якось уранці пішов він у гусячий ряд пошукати жирних, відгодованих гусей, які були до смаку його пану. Вже кілька разів пройшовся він туди-сюди і оглянув весь ринок. Тут його поява не викликала сміху і глузування, - навпаки, він вселяв усім глибоку повагу. Всі знали, що це знаменитий придворний кухар герцога, і кожна торговка гусями була щасливою, коли він повертав носа в її бік.

Раптом він побачив у самому кінці ряду в куточку жінку, що теж торгувала гусями, але вона не вихваляла свій товар за прикладом інших і не зазивала покупців. Він підійшов, помацав гусей і скуштував їх на вагу. Йому були потрібні саме такі, і він купив трьох разом із кліткою, звалив її на свої широкі плечі й рушив назад. Тут йому здалося дивним, що тільки дві гуски гоготали і кричали по-гусячому, а третій сидів смирно й сумно і зітхав і охав по-людськи. «Гуся занедужала,— подумав він,— треба поспішити прикінчити і засмажити її».

Але гуска відповіла йому виразно і голосно:

Тільки вколи мене,

Миттю вщипну тебе.

Якщо ж шию мені звернеш,

Довго сам не проживеш.

Карлик Ніс злякано поставив додолу клітку, а гуска подивилася на нього виразними, розумними очима і зітхнула.

– Ну й справи! – вигукнув Ніс. – Ваша милість гуска вміють розмовляти? От уже не подумав би. Але не будьте турбуватися! Знання життя в нас достатньо, і такого рідкісного птаха ми не закінчимо. Але готовий покластися на заклад, ви не завжди бажали носити це оперення. Свого часу я теж був жалюгідною білкою.

- Ти маєш рацію, - відповіла гуска, - я народилася не в цій огидній оболонці. Ах, мені, Мімі, дочки великого чарівника Ветербока, не співали біля колиски, що я скінчу життя на герцогській кухні!

- Не будьте турбуватися, душенько Мімі, - втішав карлик. - Вірте, я чесна людина, і, поки я молодший гоф-кухар його світлості, ніхто не посміє згорнути вашої милості шию. У своїх покоях відведу я вашої милості закуток, корми будете їсти вдосталь, вільний час я присвячуватиму розмові з вами, а всієї іншої кухонної челяді скажу, ніби відгодовую для герцога гуску особливими травами, і при першому ж випадку милою на вашу мило відпочивати на особу травами, і при першому ж випадку.

Гуска подякувала йому зі сльозами на очах, карлик же зробив так, як обіцяв: зарізав двох гусей, а для Мімі спорудив окремий сарайчик під приводом, що збирається особливим чином відгодувати її для герцога. Він і не давав їй звичайного гусячого корму, а харчував печивом та солодкими стравами. Як тільки у нього видавався вільний час, йшов він до неї розговорити її тугу. Вони розповідали один одному свої пригоди, і Ніс дізнався, що гуска була дочкою чарівника Ветербока, який живе на острові Готланді. Він посварився зі старою феєю, та своїми підступами та підступністю взяла над ним верх і з помсти перетворила його дочку на гуску і перенесла сюди. Коли карлик Ніс також розповів їй свою історію, вона промовила:

- Не можна сказати, щоб я була необізнаною в таких речах. Батько наставив нас із сестрами, наскільки це було у його владі. З розповіді про сварку біля кошика з травами, про твоє раптове перетворення, коли ти понюхав траву, а також з окремих слів старої, які ти мені передав, ясно, що ти зачарований за допомогою трав, тому, якщо ти знайдеш травку, про яку думала стара під час чаклунства, то чари будуть з тебе зняті.

Це, звичайно, не могло стати великою втіхою для карлика: де було йому розшукати ту траву? Все ж таки він подякував їй і почерпнув у її словах деяку надію.

Про цю пору відвідав герцога сусідній володар князь, його друг.

Тому герцог покликав до себе карлика Носа і сказав:

- Настав час довести, що ти майстер своєї справи і служиш мені вірою та правдою. Князь, мій гість, як відомо, їсть краще за всіх, крім мене; він великий знавець вишуканої кухні та мудрий правитель. Подбай же, щоб щодня мій стіл був уставлений стравами, які щоразу дивували б його дедалі більше. При цьому, під страхом моєї немилості, не моги, поки він тут, двічі подавати одну й ту саму страву. Натомість дозволяю тобі вимагати від мого скарбника все, що тобі завгодно. Бери навіть золото та алмази, буде тобі знадобитися підсмажити їх у салі. Я погоджуся краще стати бідним, ніж червоніти перед ним.

Так сказав герцог. Карлик же чемно вклонився і мовив:

- Будь за твоїм словом, о пане! Бачить бог, я зроблю так, щоб усе припало до смаку цьому королю об'їдав.

Кухар-крихітка пустив у хід все своє мистецтво. Він не шкодував скарбів свого пана, але ще менше шкодував себе. Весь день клопотав він біля вогню, оповитий хмарою диму, під склепіннями кухні невгамовно дзвенів його голос, бо, як правдивий володар, розпоряджався він кухарями та молодшими кухарями.

– Володарю, я міг би наслідувати приклад алепських погоничів верблюдів, які в тих казках, що розповідають мандрівникам, розповідають про те, як смачно їдять їхні герої. Цілу годину перераховують усі страви, що тим подаються, і так збуджують апетит і навіть сильний голод у своїх слухачів, що ті мимоволі розв'язують свої припаси, влаштовують трапезу і щедро годують погоничів верблюдів; але я вчиню не так.

Чужоземний володар князь два тижні гостював у герцога і жив у розкоші та веселощі. Вони їли щонайменше п'ять разів на день, і герцог був задоволений мистецтвом карлика, бо по обличчю гостя бачив, як той задоволений. Але на п'ятнадцятий день герцогу покликали карлика до столу, він представив його своєму гостю і запитав, чи задоволений той карликом.

- Ти чудовий кухар, - відповів чужоземний володар, - і розумієш, що таке їсти пристойно. За весь час, що я тут, ти жодного разу не подав однієї страви і готував усе вельми неабияк. Але скажи, чому не подаєш ти так довго короля страв – паштет Сузерен?

Карлик дуже злякався, бо зараз уперше почув про це короля паштетів, але він зібрався з духом і сказав:

– О пане! Я сподівався, що ще довго ти висвітлюватимеш своєю присутністю нашу столицю, тому й не поспішав. Бо чим міг кухар ознаменувати останній день свого перебування, якщо не королем усіх паштетів?

– Так? - сміючись, заперечив герцог. - А якщо говорити про мене, ти, мабуть, чекав на мою смерть, щоб ознаменувати так цей день? Адже й мені ти теж ніколи не подавав цього паштету. За придумай чимось іншим ознаменувати день розлучення: цей паштет ти маєш подати до столу вже завтра.

- Будь за твоїм словом, пане мій! – відповів карлик і вийшов.

Але вийшов він невтішний, відчуваючи, що настав день його ганьби та нещастя: він не знав, як виготовити паштет. Тому він подався до себе і почав плакатися на долю. Тут підійшла до нього гуска Мімі, якою дозволялося ходити по кімнаті, і запитала, про що він тужить.

- Вгамуй свої сльози, - сказала вона, почувши про паштет Сузерен. - У мого батька ця страва часто подавалася на стіл, і я приблизно знаю, що для неї потрібно. Візьми того й іншого, стільки-то й стільки-то, і якщо це й не зовсім те, що, власне, треба, не біда, – навряд чи в нашого пана та його гостя такий тонкий смак.

Так казала Мімі. Карлик підстрибнув від радості, благословив той день, коли купив гуску, і взявся за виготовлення короля паштетів.

Спочатку він зробив його на пробу, і - дивись! - Паштет вийшов на славу, обер-гоф-кухар, якому він запропонував його скуштувати, знову почав розхвалювати мистецтво Носа, що не знає рівних.

Наступного дня запік він паштет у більшій формі, прикрасив квітковими гірляндами та ще теплим, прямо з вогню, відіслав до столу. Сам же одягнув свій найкращий святковий одяг і пішов у їдальню. Якраз коли він входив, дворецький розрізав паштет на скибці і подавав їх на срібній лопатці герцогу та його гостю. Герцог із задоволенням відкусив великий шматок, звів очі до стелі і, прожувавши, сказав:

- Ах, ах, ах, справді, правильно називають цей паштет королем паштетів; зате і мій карлик – король кухарів; чи не так, дорогий друже?

Гість узяв у рот кілька шматочків, ретельно розкуштував і прожував їх, усміхаючись при цьому глузливо та загадково.

- Страва приготовлена ​​дуже вправно, - відповів він, відсуваючи тарілку, - але все-таки це не справжній Сузерен, як я, власне, і думав.

Тоді герцог гнівно наморщив лоба і почервонів від сорому.

- Паршивий собака! - Вигукнув він. - Як ти сміливий завдати мені, твоєму пану, таке прикрість? Мабуть, хочеш, щоб у покарання за погану куховарство я наказав знести тобі голову?

– О пане мій! Заради всього святого, я приготував цю страву за всіма правилами мистецтва, неможливо, щоб чогось у ній не вистачало, – тремтячи, сказав карлик.

- Ти брешеш, шахрай! - Заперечив герцог і ногою відштовхнув його. - Якби так, гість не сказав би, що чогось не вистачає. Я накажу порубати тебе самого на шматочки і запекти в паштеті.

– Пожалкуйте! - вигукнув чоловічок, на колінах підповз до гостя і обійняв його ноги. – Скажіть, чого бракує цій страві і чому вона вам не до смаку? Не дайте мені померти через жменю борошна та м'яса!

- Це тобі мало допоможе, любий мій Ніс, - відповів, сміючись, чужинець, - я вже вчора знав, що тобі не приготувати цієї страви так, як це робить мій кухар. Знай - тут бракує якоїсь трави, про яку у вашому краю і не чули, трави Смачнихи; без неї в паштеті немає гостроти, і твоєму пану ніколи не їсти його таким, яким їм я.

Тут франкистанський герцог розлютився.

- І все-таки я буду їсти його в належному вигляді, - вигукнув він, блискаючи очима, - бо, клянуся своєю герцогською честю, завтра я представлю вам або паштет на ваш смак, або голову цього негідника, що стирчить на піку біля воріт мого палацу. Іди геть, паршивий собака, ще раз даю тобі добу терміну!

Так вигукнув герцог; карлик же, плачучи, побрів до себе в спальню і почав скаржитися гуски на долю і на те, що йому не уникнути смерті, адже він ніколи не чув про цю траву.

- У цій біді я можу тобі допомогти, - сказала вона. - Батько навчив мене розпізнавати всі трави. Правда, в інший час тобі не уникнути смерті, але, на щастя, зараз якраз молодик, а про цю пору і цвіте та трава. Скажи мені одне, – чи зростають поблизу палацу старі каштанові дерева?

- О так, - з полегшенням відповів Ніс, - біля озера за двісті кроків від будинку їхня ціла купа; але чому потрібні саме ці дерева?

— Тільки біля коріння старих каштанів цвіте ця трава, — сказала Мімі, — тому нема чого гаяти час, шукаємо те, що тобі треба: бери мене під пахву, а на волі спустиш додолу, — я шукаю.

Він зробив, як йому було сказано, і разом із нею попрямував до воріт палацу. Але там воротар перегородив йому дорогу алебардою і сказав:

- Любий мій Ніс, минули твої золоті дні: тебе не велено випускати з палацу, на цей рахунок мені дано найсуворіший припис.

– Але ж у садок мені можна? – заперечив карлик. - Будь ласка, пішли одного з твоїх підручних до наглядача палацу, нехай запитає, чи можна мені піти в сад пошукати трави?

Брамник так і зробив, і дозвіл було отримано, адже сад обнесений був високою стіною, навіть і думати не було чого втекти звідти. Коли ж Ніс з гускаю Мімі вийшли на волю, він дбайливо спустив її додолу, і вона швидко побігла попереду до озера, де росли каштани. Він слідував за нею, і серце в нього щеміло, це була його остання, його єдина надія; він твердо вирішив: якщо гуска не знайде потрібної трави, краще йому кинутися в озеро, ніж покласти голову на плаху. Але марно шукала гуска: вона блукала від дерева до дерева, перебирала дзьобом усі травинки, але нічого не знаходила, і від жалю та страху вона почала плакати, адже вже вечоріло і розрізняти предмети ставало дедалі важче.

Тут карликові погляди впали на той бік озера, і він крикнув:

— Подивися, подивись, по той бік озера теж росте розлоге старе дерево, — підемо туди й пошукаємо, може, там цвіте моє щастя.

Гуска застрибала і полетіла попереду, а він пустився за нею слідом на всю спритність своїх коротких ніжок: каштанове дерево відкидало велику тінь, та й взагалі вже стемніло, - майже нічого не можна було розібрати; раптом гуска зупинилася, заляпала від радості крилами, потім швидко сунула голову у високу траву, зірвала щось, граціозно подала в дзьобі здивованому Носу і сказала:

- Ось ця трава, і росте вона тут удосталь, так що ти ніколи не будеш терпіти в ній нестачі.

Карлик роздумливо розглядав траву; від неї виходив пряний запах, який мимоволі нагадав йому сцену його перетворення; стебла і листя були блакитно-зеленого кольору, а квітка вогненно-червона з жовтою облямівкою.

- Слава Богу! – нарешті вигукнув він. – Отак диво! Знай же, по-моєму, ця та сама трава, що перетворила мене з білки на мерзенного виродка. Чи не спробувати мені щастя?

- Стривай, - благала гуска. - Візьми з собою жменьку цієї трави, повернемося до тебе, збери гроші і все твоє добро, а тоді вже випробувамо силу трави.

Так вони й зробили й рушили назад до нього в кімнату, і серце у карлика голосно билося від нетерпіння. Він зав'язав у вузлик п'ятдесят – шістдесят нагромаджених ним дукатів, одяг та взуття.

— Якщо панові богу завгодно, зараз я впораюся з цим тягарем, — сказав він, засунув ніс глибоко в трави і вдихнув їхній аромат.

Тут він відчув, як у нього витягуються і тріщать усі суглоби, як з плечей піднімається голова; він покосився на ніс і побачив, що той усе коротшає і коротшає, відчув, як випрямляються спина і груди, як подовжуються ноги.

Гуска дивилася і дивувалася.

- Ну і великий же ти, та й гарний! - Вигукнула вона. – Слава богу, і слідів не лишилося від того, ким ти був!

Якоб дуже зрадів, склав руки і помолився. Але при всій своїй радості він не забув, наскільки багатьом завдячує гуски Мімі; хоч серце і вабило його до батьків, подяка перемогла цього бажання, і він сказав:

– Кому, як не тобі, я зобов'язаний тим, що мені даровано знову стати самим собою? Без тебе мені нізащо б не знайти цієї трави, і, отже, я назавжди зберіг би той мерзенний вигляд, а може, навіть склав би голову на пласі. Добре ж, я не залишусь у боргу. Я доставлю тебе до твого батька; він обізнаний у всякому чаклунстві і легко зніме з тебе чари.

Гуска заплакала від радості і погодилася на його пропозицію. Якобу з гуски вдалося невпізнаними вибратися з палацу, і вони рушили в дорогу до берега моря – на батьківщину Мімі.

…Про що мені розповісти далі? Про те, що вони щасливо скінчили свій шлях; що Ветербок зняв чари з дочки і, щедро вдягнувши Якоба, відпустив його додому; що той повернувся до свого рідного міста і що батьки охоче визнали в гарному юнаку свого зниклого сина; що на подарунки, принесені від Веттербока, він купив собі лаву і зажив щасливо та приспівуючи?

Розкажу тільки, що після того, як Якоб пішов з герцогського палацу, там зчинилася страшна тривога: коли герцог на наступний день побажав виконати свою клятву і знести карлику голову, якщо він не розшукав потрібних трав, – того й сліду завмер; гість же стверджував, ніби герцог потай допоміг йому втекти, щоб не втратити свого кращого кухаря, і звинуватив його в порушенні клятви. Звідси виникла велика війна між обома володарями, добре відома історія під назвою «Трав'яна війна»; було дано не одну битву, але зрештою, все-таки уклали мир, і цей світ називають у нас «Паштетним світом», бо на бенкеті, на ознаменування примирення, кухар володаря князя виготовив Сузерен – короля паштетів, який припав герцогу дуже по смаку.

Так часто незначні події призводять до великих наслідків; ось, о пане, історія карлика Носа.

Так розповідав невільник із Франкистану. Коли він закінчив, шейх Алі-Бану звелів подати йому та решті рабів фрукти, щоб вони підкріпилися, і, поки вони їли, розмовляв зі своїми друзями. А юнаки, яких провів сюди старий, всіляко розхвалювали шейха, його дім та все оздоблення.

- Воістину, немає часу приємніше, ніж слухати оповідача, - сказав молодий писар. - Я міг би цілими днями сидіти, підібгавши ноги, спершись ліктем об подушки, підперши лоб рукою, а в іншій руці, якби це було можливо, тримаючи великий кальян шейха, і слухати, і слухати, - таким уявляю собі життя в садах Магомета.

- Поки ви молоді й сильні, - сказав старий, - не вірю, щоб вас насправді спокушало ледарство. Але я згоден: слухаючи казку, відчуваєш своєрідну чарівність. Незважаючи на те, що я старий, а мені стукнуло сімдесят шість років, незважаючи на те, що за своє життя я вже багато чого понаслухався, все ж таки я ніколи не пройду повз, якщо на розі вулиці сидить оповідач, а навколо зібралося кільце слухачів, я теж підсяду до них і послухаю. Сам переживаєш усі пригоди, про які ведеться розповідь, наяву бачиш людей, духів, фей і весь навколишній чарівний чудесний світ, який не зустрінеш у повсякденному житті, а потім, коли ти залишився один, тобі є що згадати, як запасливому мандрівнику в пустелі є чим вгамувати голод.

- Я ніколи не замислювався, - вступив у розмову інший хлопець, - над тим, у чому, власне, криється чарівність цих історій. Але я відчуваю те саме, що й ви. Ще дитиною, коли я вередував, мене вгамовували казкою.

Спочатку мені було байдуже, про що йдеться, тільки не переривали б розповіді, тільки були б усілякі пригоди; мені не набридло слухати байки, які придумали мудрі люди, вклавши в них крихту власної мудрості, - байки про лисицю і дурну ворону, про лисицю і вовка, не один десяток оповідань про лева та іншу звірину. Коли я підріс і став частіше бувати на людях, коротеньких байдужок мені вже було мало: тепер мені хотілося історій довше, що розповідають про людей з незвичайною долею.

- Так, мені теж пам'ятається той час, - перебив його один з його друзів. – Любов до розповідей усілякого роду прищепив нам саме ти. Один ваш невільник умів розказати стільки всякої всячини, скільки може наговорити погонич верблюдів за шлях від Мекки до Медини; покінчивши з роботою, він сідав на лужку перед будинком, і ми доти приставали до нього, поки він не починав свої розповіді, які тяглися і тяглися, і так до темряви.

- І хіба тоді перед нами не відкривалася нова, невідома країна, - відповів писар, - царство геніїв і фей, де вдосталь ростуть рідкісні дерева, де стоять багаті палаци з смарагдів і рубінів, населені невільниками-велетами, які є за першим покликом, варто тільки повернути кілька разів кільце, або потерти чудову лампу, або вимовити Соломонове слово, і підносять розкішні страви в золотих чашах? Ми мимоволі переселялися в ту країну, разом із Синдбадом ходили в чудові плавання, разом із Гаруном аль-Рашидом, мудрим повелителем правовірних, вешталися ввечері вулицями, ми знали його візира Джафара, як самих себе, – словом, ми жили в казках, подібно тому що вночі живуть у снах, і не було для нас за весь день кращої пори, ніж ті вечори, коли ми збиралися на лужку і старий невільник заводив свою розповідь. Але скажи нам, старцю, в чому, власне, причина того, що тоді ми так охоче слухали казки, що ще й досі немає для нас приємнішого часу проведення? У чому, власне, велике зачарування казки?

– Зараз скажу, – відповів старий. - Розум людський ще легший і рухливіший за воду, яка приймає будь-яку форму і поступово проникає в найщільніші предмети. Він легкий і вільний, як повітря, і, як повітря, стає тим легшим і чистішим, чим вище від землі він ширяє. Тому в кожній людині живе прагнення піднестися над повсякденністю та легше і вільніше витати у гірських сферах, хоч би уві сні. Самі ви, мій молодий друг, сказали: «Ми жили в тих оповіданнях, ми думали і відчували разом з тими людьми», – звідси й та чарівність, яку вони мали для вас. Прислухаючись до розповідей раба, вигадки, придуманої іншим, ви самі творили разом з ним. Ви не затримувалися на навколишніх предметах, на звичайних своїх думках, - ні, ви всі переживали: це з вами самими траплялися всі дива, - таку участь брали ви в тому, про кого йшлося. Так ваш розум підносився по нитці оповідання над існуючим, що здавалося вам не таким прекрасним, не таким привабливим, так ваш дух витав вільніше і вільніше в невідомих гірських сферах; казка ставала для вас дійсністю, або, якщо завгодно, дійсність ставала казкою, бо ви творили і жили в казці.

- Я вас не зовсім розумію, - заперечив молодий купець, - але ви маєте рацію, говорячи, що ми жили в казці або казка жила в нас. Я пам'ятаю ще ту блаженну пору; весь вільний час ми мріяли наяву: ми уявляли, ніби нас прибило до пустельних, безлюдних островів, радилися, що зробити, чим підтримати наше життя, і часто споруджували ми хатини в диких вербових чагарниках, з жалюгідних плодів готували собі мізерну трапезу, хоча в сотні кроків звідти, вдома, ми могли отримати все найкраще, – так, була пора, коли ми чекали появи доброї феї чи чудового гнома, які б підійшли до нас і сказали: «Зараз розвернеться земля, будьте ласкаві тоді зійти в мій кришталевий палац і відїсти тих страв, що подадуть вам мої слуги – мавпи».

Юнаки розсміялися, але погодилися, що їхній приятель говорить правду.

— Ще й досі, — сказав один із них, — ще й досі підпадаю я іноді колишнім чарам; так, наприклад, я сильно розгнівався б на брата за дурний жарт, якби він увірвався до мене і сказав: «Чув про нещастя з сусідом, товстим булочником? Він посварився з чарівником, і той з помсти перетворив його на ведмедя; і тепер він лежить у себе в кімнаті і відчайдушно реве». Я розсердився б і обізвав його брехнем. Але зовсім інша справа, якби мені розповіли, що товстий сусід зробив далеку мандрівку в чужі, невідомі краї, там потрапив до рук чарівника, а той обернув його в ведмедя. Я поступово перенісся б у розповідь, мандрував би разом із сусідом, переживав би чудеса, і мене б не дуже здивувало, якби він виявився засунутим у шкуру і ходив би рачки.

- І все ж, - сказав старий, - існують дуже цікаві розповіді, де не з'являються ні феї, ні чарівники, ні кришталеві замки, ні духи, що подають рідкісні страви, ні птах Рок, ні чарівний кінь - це розповіді іншого роду, не ті що зазвичай звуться казками.

- Що ви маєте на увазі? Поясніть краще. Іншого роду, ніж казки? - Запитали юнаки.

– Я думаю, треба робити відому різницю між казкою та тими оповіданнями, які зазвичай звуться новелами. Якщо я скажу, що збираюся розповісти вам казку, то ви заздалегідь розраховуватимете на пригоду, далеку від повсякденного життя і те, що відбувається у світі, природа якої відрізняється від земної. Або, говорячи ясніше, у казці ви зможете розраховувати на появу інших істот, а не лише смертних людей; у долю героя, про якого оповідає казка, втручаються невідомі сили, феї та чарівники, духи та повелители духів; вся розповідь одягається в незвичайну, чудову форму і виглядає приблизно так, як наші ткані килими та малюнки наших найкращих майстрів, які франки звуть арабесками. Правовірному мусульманинові заборонено гріховно відтворювати на малюнках і фарбах людини, творіння Аллаха; тому на цих тканинах ми бачимо дерева, що хитро переплітаються, і гілки з людськими головами, людей, що переходять у кущ або рибу, - словом, фігури, що нагадують звичайне життя і все ж таки незвичайні; ви мене розумієте?

– Мені здається, я здогадуюсь, – сказав писар. – Але продовжуйте.

- Така казка: чудова, незвичайна, несподівана; оскільки вона далека від повсякденного життя, то її часто переносять у чужі краї або в далеку, давно минулу пору. У кожної країни, у кожного народу є такі казки – у турків і персів, китайців і монголів, навіть у країні франків, як кажуть, багато казок, принаймні, так мені розповідав один вчений гяур; але вони не такі гарні, як наші, тому що прекрасних фей, що мешкають у чудових палацах, у них заміняють чаклунки, яких вони звуть відьмами, злісні потворні істоти, що живуть у жалюгідних халупах і схопитися несуть через туман, верхи на помілі, замість того щоб пливти по небесній блакиті у раковині, запряженій грифонами. У них водяться і гноми, і підземні парфуми, - крихітні нескладні виродки, які люблять грати злі жарти. Такі казки. Зовсім іншого оповідання, які зазвичай звуться новелами. Вони мир

У місті Нікеї, на моїй батьківщині, жила людина, яку звали Маленький Борошно. Хоча я був тоді хлопчиком, я дуже добре його пам'ятаю, тим більше, що мій батько якось задав мені через нього здорову ганчірку. На той час Маленький Мук був уже старим, але зріст мав крихітний. Вигляд у нього був досить смішний: на маленькому худому тільці стирчала величезна голова, набагато більше, ніж у інших людей.

Маленький Мук жив у великому старому будинку зовсім один. Навіть обід він собі сам куховарив. Щодня над його будинком з'являвся густий дим; Якби не було цього, сусіди не знали б, чи живий карлик чи помер. Маленький Мук виходив надвір лише раз на місяць – кожне перше число. Але вечорами люди часто бачили, як Маленький Мук гуляє плоским дахом свого будинку. Знизу здавалося, ніби одна величезна голова рухається туди-сюди по даху.

Я і мої товариші були злі хлопці і любили дражнити перехожих. Коли Маленький Мук виходив із дому, для нас було справжнє свято. Цього дня ми натовпом збиралися перед його домом і чекали, поки він вийде. Ось обережно відчинялися двері. З неї висовувалася велика голова у величезній чалмі. За головою слідувало все тіло у старому, полинялому халаті та просторих шароварах. Біля широкого пояса бовтався кинджал, такий довгий, що важко було сказати - чи причеплений кинджал до Мука або Мук причеплений до кинджала.

Коли Мук нарешті виходив на вулицю, ми вітали його радісними криками і танцювали навколо нього наче шалені. Мук з важливістю кивав нам головою і повільно йшов вулицею, човгаючи туфлями. Туфлі у нього були прямо величезні - таких ніхто ніколи раніше не бачив. А ми, хлопчаки, бігли за ним і кричали: Маленький Мук! Маленький Мук! Ми навіть написали про нього таку пісеньку:

Крихітка Борошно, крихта Борошно,

Оглянься скоріше навколо,

Оглянися скоріше навколо

І спіймай нас, крихітко Мук!

Ми часто потішалися над бідним карликом, і доводиться зізнатися, хоч мені й соромно, що я найбільше ображав його. Я завжди намагався схопити Мука за підлоги халата, а раз навіть навмисне наступив йому на туфлю так, що бідолаха впав. Це здалося мені дуже смішно, але в мене відразу пропало полювання сміятися, коли я побачив, що Маленький Мук, насилу підвівшись, пішов прямо до будинку мого батька. Він довго не виходив звідти. Я сховався за двері і з нетерпінням чекав, що буде далі.

Нарешті двері відчинилися, і карлик вийшов. Батько провів його до порога, шанобливо підтримуючи під руку, і низько вклонився йому на прощання. Я відчував себе не дуже приємно і довго не наважувався повернутися додому. Нарешті голод пересилив мій страх, і я несміливо прослизнув у двері, не сміючи підвести голову.

- Ти, я чув, ображаєш Маленького Мука, ​​- суворо сказав батько. - Я розповім тобі його пригоди, і ти, мабуть, більше не сміятимешся над бідним карликом. Але спочатку ти отримаєш те, що тобі належить.

А належала мені за такі справи гарна прочуханка. Відрахувавши ляпасів скільки слід, батько сказав:

– Тепер слухай уважно.

І він розповів мені історію Маленького Борошна.

Батько Мука (насправді його звали не Мук, а Мукра) жив у Нікеї і був чоловік поважний, але небагатий. Так само, як Мук, він завжди сидів удома і рідко виходив надвір. Він дуже не любив Мука за те, що той був карлик, і нічого не вчив його.

- Ти вже давно зносив свої дитячі черевики, - казав він карлику, - а все тільки пустуєш і байдикуєш.

Якось батько Мука впав на вулиці і сильно забився. Після цього він захворів і невдовзі помер. Маленький Мук залишився один, без гроша. Родичі батька вигнали Мука з дому та й сказали:

- Іди світом, може, і знайдеш своє щастя.

Мук випросив собі лише старі штани та куртку – все, що залишилося після батька. Батько у нього був високий і товстий, але карлик недовго думаючи вкоротив і куртку, і штани, і надів їх. Правда, вони були надто широкі, але з цим карлик нічого не міг вдіяти. Він обмотав голову замість чалми рушником, причепив до пояса кинджал, узяв у руку палицю і пішов куди очі дивляться.

Незабаром він вийшов із міста і цілих два дні йшов великою дорогою. Він дуже втомився і зголоднів. Їди в нього з собою не було, і він жував коріння, яке росло в полі. А ночувати йому доводилося просто на голій землі.

На третій день вранці він побачив з вершини пагорба велике гарне місто, оздоблене прапорами та прапорами. Маленький Мук зібрав останні сили і пішов до цього міста.

"Можливо, я нарешті знайду там своє щастя", - говорив він собі.

Хоча здавалося, що місто зовсім близько, але Муку довелося йти до нього цілий ранок.

Тільки опівдні він нарешті досяг міської брами. Місто було все забудоване гарними будинками. Широкі вулиці були сповнені народу. Маленькому Муку дуже хотілося їсти, але ніхто не відчинив перед ним двері і не запросив його зайти та відпочити.

Карлик сумно брехав вулицями, ледве тягнучи ноги. Він проходив повз один високий гарний будинок, і раптом у цьому будинку відчинилося вікно і якась стара, висунувшись, закричала:

– Сюди, сюди –

Готова їжа!

Столик накритий,

Щоб кожен був ситий.

Сусіди, сюди –

Готова їжа!

І зараз же двері будинку відчинилися, і туди стали входити собаки та кішки – багато кішок і собак. Мук подумав, подумав і теж увійшов. Якраз перед ним увійшли двоє кошенят, і він вирішив не відставати від них – кошенята вже знали, де кухня.

Мук піднявся нагору сходами і побачив ту стару, що кричала з вікна.

- Що тобі потрібно? – сердито спитала стара.

- Ти кликала обідати, - сказав Мук, - а я дуже голодний. Ось я й прийшов.

Стара голосно засміялася і сказала:

- Звідки ти взявся, хлопче? Всі в місті знають, що я варю обід тільки для моїх милих котів. А щоб їм не було нудно, я запрошую до них сусідів.

- Нагодуй і мене заразом, - попросив Мук.

Він розповів старій, як йому довелося туго, коли його батько помер, і стара пожаліла його. Вона досить нагодувала карлика і, коли Маленький Мук наївся і відпочив, сказала йому:

- Знаєш що, Муку? Залишайся ти в мене служити. Робота у мене легка і жити тобі буде добре.

Борошно сподобався котячий обід, і він погодився. У пані Ахавзі (так звали стару) було два коти та чотири кішки. Щоранку Мук розчісував їм шерстку і натирав її дорогоцінними мазями. За обідом він подавав їм їжу, а ввечері укладав їх спати на м'якій перині та вкривав оксамитовою ковдрою.

Крім кішок, у будинку жили ще чотири собаки. За ними карлику теж доводилося дивитися, але з собаками метушні було менше, ніж з кішками. Котів пані Ахавзі любила, наче рідних дітей.

Маленькому Муку було в старої так само нудно, як у батька: крім кішок та собак, він нікого не бачив.

Спочатку карлику таки жилося непогано. Роботи не було майже ніякої, а годували його ситно, і стара була дуже задоволена. Але потім кішки щось потішилися. Тільки стара за двері – вони зараз же давай гасати по кімнатах, як скажені. Всі речі розкидають, та ще посуд дорогу переб'ють. Але варто їм почути кроки Ахавзі на сходах, вони миттю стрибнув на перину, згорнуться калачиком, підіжмуть хвости і лежать як ні в чому не бувало. А стара бачить, що в кімнаті розгром, і лаяти Маленького Мука. Нехай скільки хоче виправдовується - вона більше вірить своїм кішкам, ніж слугі. По кішках відразу видно, що вони ні в чому не винні.

• • Російські народні казкиРосійські народні казки Світ казок дивовижний. Хіба можна уявити наше життя без казки? Казка – це не просто розвага. Вона розповідає нам про надзвичайно важливе у житті, вчить бути добрими і справедливими, захищати слабких, протистояти злу, зневажати хитрунів та підлабузників. Казка вчить бути відданим, чесним, висміює наші пороки: хвастощі, жадібність, лицемірство, лінощі. Протягом століть казки передавалися усним шляхом. Одна людина вигадала казку, розповіла іншій, та людина щось додала від себе, переказала третьому і так далі. З кожним разом казка ставала все кращою та цікавішою. Виходить, що казку вигадала не одна людина, а багато різних людей, народ, тому її і стали називати - "народна". Виникли казки в давнину. Вони являли собою оповідання мисливців, звіроловів та рибалок. У казках – звірі, дерева та трави розмовляють як люди. А у чарівній казці можливо все. Хочеш стати молодим – співаєш молодильних яблук. Треба оживити царівну - сприйни її спочатку мертвою, а потім живою водою... Казка вчить нас відрізняти хороше від поганого, добро від зла, кмітливість від дурості. Казка вчить не впадати у відчай у важкі хвилини і завжди долати труднощі. Казка вчить, наскільки важливо кожній людині мати друзів. І тому, що якщо ти не кинеш друга в біді, то і він допоможе тобі.
  • Казки Аксакова Сергія Тимофійовича Казки Аксакова С.Т. Сергій Аксаков написав зовсім мало казок, але саме цей автор написав чудову казку «Червона квіточка» і ми відразу розуміємо, який талант був у цієї людини. Сам Аксаков розповідав, як у дитинстві він захворів і запросили ключницю Пелагею, яка складала різні історії та казки. Хлопчик був настільки сподобалася історія про Оленьку квіточку, що коли вона виросла, записав по пам'яті історію ключниці і як тільки вона була видана, казка стала улюбленою у багатьох хлопчиків та дівчаток. Вперше ця казка була надрукована в 1858 році, а потім за мотивами цієї казки знято багато мультфільмів.
  • Казки братів Грімм Казки братів Грімм Якоб та Вільгельм Грімм – найбільші німецькі казкарі. Першу збірку казок брати випустили 1812 року німецькою мовою. До цієї збірки увійшло 49 казок. Регулярно записувати казки брати Грімм почали з 1807 року. Казки одразу ж набули величезної популярності у населення. Чудові казки братів Грімм, очевидно, читав кожен із нас. Їхні цікаві та пізнавальні історії будять уяву, а проста мова оповідання зрозуміла навіть малюкам. Казки призначені для читачів різного віку. У збірнику братів Грімм є історії зрозумілі для малюків, а є і для старшого віку. Збиранням та вивченням народних казок брати Грімм захоплювалися ще у студентські роки. Славу великих казкарів принесли їм три збірки «Дитячих та сімейних казок» (1812, 1815, 1822). Серед них «Бременські музиканти», «Горщик каші», «Білосніжка та сім гномів», «Гензель та Гретель», «Боб, Соломинка та вугілля», «Пані Метелиця», – всього близько 200 казок.
  • Казки Валентина Катаєва Казки Валентина Катаєва Письменник Валентин Катаєв прожив велике та гарне життя. Він залишив книги, читаючи які ми можемо навчитися жити зі смаком, не пропускаючи того цікавого, що нас оточує щодня і щогодини. Був у житті Катаєва період, приблизно 10 років, коли він написав чудові казки для дітей. Головними героями казок є сім'я. У них показані любов, дружба, віра в диво, чудеса, взаємини між батьками та дітьми, взаємини між дітьми та людьми, що зустрічаються на їхньому шляху, які допомагають їм дорослішати і впізнавати щось нове. Адже сам Валентин Петрович дуже рано лишився без матері. Валентин Катаєв автор казок: «Дудочка і латаття» (1940), «Квітка - семиквітка» (1940), «Перлина» (1945), «Пень» (1945), «Голубок» (1949).
  • Казки Вільгельма Гауфа Кауфки Вільгельма Гауфа Гауф Вільгельм (29.11.1802 – 18.11.1827) – німецький письменник, найбільш відомий як автор казок для дітей. Вважається представником художнього літературного стилю бідермеєр. Вільгельм Гауф не такий відомий та популярний світовий казкар, але казки Гауфа обов'язково потрібно читати дітям. У свої твори автор, з тонкістю та ненав'язливістю справжнього психолога, вкладав глибокий зміст, який наштовхує на роздуми. Гауф написав для дітей барона Хегеля свої Märchen - чарівні казки, вперше їх опублікували в «Альманасі казок січня 1826 для синів і дочок знатних станів». Там були такі твори Гауфа як «Каліф-Лелека», «Маленький Мук», деякі інші, які одразу ж набули популярності в німецькомовних країнах. Орієнтуючись спочатку на східний фольклор, він починає використовувати в казках європейські перекази.
  • Казки Володимира Одоєвського Казки Володимира Одоєвського В історію російської культури Володимир Одоєвський увійшов як літературний та музичний критик, прозаїк, музейний та бібліотечний працівник. Багато зробив він для російської дитячої літератури. За життя він видав кілька книг для дитячого читання: «Містечко в табакерці» (1834-1847), «Казки та оповідання для дітей дідуся Іринея» (1838-1840), «Збірка дитячих пісень дідуся Іринея» (1847), «Дитяча книжка для недільних днів» (1849). Створюючи казки для дітей, В. Ф. Одоєвський часто звертався до фольклорних сюжетів. І не лише до росіян. Найбільш популярні дві казки В. Ф. Одоєвського – «Мороз Іванович» та «Містечко в табакерці».
  • Казки Всеволода Гаршина Казки Всеволода Гаршина Гаршин В.М. – російський письменник, поет, критик. Популярність набув після публікації свого першого твору «4 дні». Кількість казок написаних Гаршин зовсім не велика - всього п'ять. І майже всі вони входять до шкільної програми. Казки «Жаба-мандрівниця», «Казка про жабу та троянду», «Те, чого не було» знає кожна дитина. Всі казки Гаршина пройняті глибоким змістом, позначенням фактів без зайвих метафор і всепоглинаючий смуток, що проходить через кожну його казку, кожну розповідь.
  • Казки Ганса Християна Андерсена Казки Ганса Християна Андерсена Ганс Христиан Андерсен (1805-1875) – датський письменник, казкар, поет, драматург, есеїст, автор всесвітньо відомих казок для дітей та дорослих. Читати казки Андерсена захоплююче у будь-якому віці, і дітям та дорослим вони дають свободу для польоту мрії та фантазії. У кожній казці Ганса Християна є глибокі думки про сенс життя, людську мораль, гріх і чесноти, нерідко не помітні на перший погляд. Найпопулярніші казки Андерсена: Русалочка, Дюймовочка, Соловей, Свинопас, Ромашка, Кресало, Дикі лебеді, Олов'яний солдатик, Принцеса на горошині, Бридке каченя.
  • Казки Михайла Пляцковського Казки Михайла Пляцковського Михайло Спартакович Пляцковський – радянський поет-пісняр, драматург. Ще в студентські роки почав писати пісні - і вірші, і мелодії. Перша професійна пісня «Марш космонавтів» була написана 1961 р. із С.Заславським. Навряд чи знайдеться така людина, яка жодного разу не чула таких рядків: «співати краще хором», «дружба починається з посмішки». Крихітка єнот із радянського мультфільму та кіт Леопольд співають пісні на вірші популярного поета-пісняра Михайла Спартаковича Пляцковського. Казки Пляцковського вчать дітей правилам і нормам поведінки, моделюють знайомі ситуації та знайомлять зі світом. Деякі історії не просто вчать доброті, а й висміюють погані риси характеру, властиві дітям.
  • Казки Самуїла Маршака Казки Самуїла Маршака Самуїл Якович Маршак (1887 – 1964) – російський радянський поет, перекладач, драматург, літературний критик. Відомий як автор казок для дітей, сатиричних творів, а також дорослої, серйозної лірики. Серед драматургічних творів Маршака особливою популярністю користуються п'єси-казки «Дванадцять місяців», «Розумні речі», «Кошкін дім».
  • Казки Геннадія Михайловича Циферова Казки Геннадія Михайловича Циферова Геннадій Михайлович Циферов – радянський письменник-казкар, сценарист, драматург. Найбільшого успіху Геннадію Михайловичу принесла мультиплікація. За час співпраці зі студією «Союзмультфільм» у співавторстві з Генріхом Сапгіром було випущено понад двадцять п'ять мультфільмів, серед яких «Паровозик з Ромашкова», «Мій зелений крокодил», «Як жабя шукало тата», «Лошарик», «Як стати великим» . Милі та добрі історії Циферова знайомі кожному з нас. Герої, які живуть у книгах цього чудового дитячого письменника, завжди прийдуть на допомогу один одному. Відомі його казки: «Жив на світі слоненя», «Про курча, сонце і ведмежа», «Про дивака жабка», «Про пароплав», «Історія про порося» та ін. Збірники казок: «Як жабя шукало тата», « Різнобарвний жираф», «Паровозик з Ромашкового», «Як стати великим та інші історії», «Щоденник ведмежа».
  • Казки Сергія Михалкова Казки Сергія Михалкова Михалков Сергій Володимирович (1913 – 2009) – літератор, письменник, поет, байка, драматург, військовий кореспондент під час Великої Вітчизняної війни, автор тексту двох гімнів Радянського Союзу та гімну Російської Федерації. Вірші Михалкова читати починають у садку, обираючи «Дядю Степу» або не менш відомий віршик "А що у вас?". Автор повертає нас у радянське минуле, але з роками його твори не застарівають, а лише набувають шарму. Дитячі вірші Михалкова давно стали класикою.
  • Казки Сутьєєва Володимира Григоровича Казки Сутєєва Володимира Григоровича Сутєєв – російський радянський дитячий письменник, художник-ілюстратор та режисер-аніматор. Один із зачинателів радянської мультиплікації. Народився у сім'ї лікаря. Батько був обдарованою людиною, його захоплення мистецтвом передалося й синові. З юнацьких років Володимир Сутеєв, як художник-ілюстратор, періодично публікувався в журналах «Піонер», «Мурзилка», «Дружні хлопці», «Іскорка», в газеті «Піонерська правда». Навчався у МВТУ ім. Баумана. З 1923 р. – художник-ілюстратор книг для дітей. Сутєєв ілюстрував книги К. Чуковського, С. Маршака, С. Міхалкова, А. Барто, Д. Родарі, а також власні твори. Казки, які В. Г. Сутеєв написав сам, написані лаконічно. Та йому й не потрібне багатослівність: усе, що не сказано, буде намальовано. Художник працює як мультиплікатор, що фіксує кожен рух персонажа, щоб вийшла цілісна, логічно ясна дія і яскравий образ, що запам'ятовується.
  • Казки Толстого Олексія Миколайовича Казки Толстого Олексія Миколайовича Толстой О.М. - російський письменник, надзвичайно різнобічний і плідний літератор, який писав у всіх пологах і жанрах (дві збірки віршів, понад сорок п'єс, сценарії, обробка казок, публіцистичні та інші статті і т. д.), насамперед прозаїк, майстер захоплюючої розповіді. Жанри у творчості: проза, оповідання, повість, п'єса, лібрето, сатира, нарис, публіцистика, історичний роман, наукова фантастика, казка, вірш. Популярна казка Толстого А. Н.: "Золотий ключик, або Пригоди Буратіно", яка є вдалою переробкою казки італійського письменника XIX століття. Колоді «Піноккіо» увійшла до золотого фонду світової дитячої літератури.
  • Казки Толстого Лева Миколайовича Казки Толстого Лева Миколайовича Толстой Лев Миколайович (1828 - 1910) - одне із найбільших російських письменників і мислителів. Завдяки йому з'явилися не лише твори, що входять до скарбниці світової літератури, а й цілу релігійно-моральну течію - толстовство. Лев Миколайович Толстой написав чимало повчальних, живих та цікавих казок, байок, віршів та оповідань. Його перу належить і безліч невеликих, але прекрасних казок для дітей: Три ведмеді, Як дядько Семен розповідав про те, що з ним у лісі було, Лев і собачка, Казка про Івана-дурня та його двох братів, Два брати, Працівник Омелян і порожній барабан та багато інших. Толстой дуже серйозно ставився до написання маленьких казок для дітей, багато працював з них. Казки та оповідання Лева Миколайовича і досі перебувають у книгах для читання у початковій школі.
  • Казки Шарля Перро Казки Шарля Перро Шарль Перро (1628-1703) – французький письменник-казкар, критик та поет, був членом Французької академії. Не можна, напевно, відшукати людину, яка б не знала оповіді про Червону шапочку і сірого вовка, про хлопчика з пальчика або інших не менш незабутніх персонажів, колоритних і таких близьких не тільки дитині, а й дорослому. Але всі вони своєю появою завдячують чудовому письменнику Шарлю Перро. Кожна його казкова історія – це народна билина, її письменник обробив і розвинув сюжет, отримавши такі чудові твори, які читаються й сьогодні з великим захопленням.
  • Українські народні казки Українські народні казки Українські народні казки багато в чому перегукуються за своїм стилем та змістом з Російськими народними казками. В українській казці багато уваги приділяється побутовим реаліям. Український фольклор дуже яскраво змальовує народна казка. Усі традиції, свята та звичаї можна побачити у сюжетах народних оповідань. Чим жили українці, що в них було і чого не було, про що вони мріяли і як йшли до своїх цілей так само чітко закладено у сенс казкових історій. Найпопулярніші українські народні казки: Рукавичка, Коза-дереза, Покатигорошок, Сірко, казка про Івасика, Колосок та інші.

Казка Карлик Ніс

Вільгельм Гауф

Казка Карлик Ніс короткий зміст:

Казка "Карлик Ніс" про те, як в одному місті в Німеччині жив черевичок Фрідріх зі своєю дружиною Ханною, яка торгувала овочами. У них двох був гарний стрункий син Якоб, якого всі любили. Якось до них підійшла бідна бабуся. Вона почала ритися рукою в овочах, перемішуючи і наводячи безлад, але мати нічого не могла сказати. Якоб розгнівався на її вибагливість і розкритикував жінку - на це стара обіцяла, що і він стане таким самим.

Коли Якоб допоміг їй донести сумки, у своєму будинку, де прислужували свинки та білки, стара нагодувала його. смачним супом. Він заснув, і йому наснилося, що він протягом 7 років прислужував старій, а коли прокинувся, побіг додому, але ні батько, ні мати його не впізнали і вигнали. Виявилося, він перетворився на потворного карлика з великим носом. У розпачі Якоб пішов.

Він вирішив піти до герцога, щоб стати кухарем. Герцог їв його куховарство та нахвалював. Одного разу карлик серед іншого купив на ринку гуску Мімі - зачаровану дівчину. Вона допомогла йому приготувати «пиріг королеви» для герцога та його гостя князя, а також знайти для пирога дуже потрібну траву «чхай на здоров'я», в якій Якоб дізнався компонент того самого супу.

У своїй кімнаті він понюхав траву і знову став самим собою. Спочатку вони з гускою вирушили до отця Мімі - чарівника Ватерброка. Той розчарував дочку, а Якобу дав багато грошей та подарунків. Якоб повернувся додому до батьків, вони його впізнали та зраділи поверненню сина.

Казка показує, що навіть під самою відразливою зовнішністю може ховатися добре серце.

Казка Карлик Ніс читати:

В одному великому місті любої моєї вітчизни, Німеччини, жив колись шевець Фрідріх зі своєю дружиною Ханною. Весь день він сидів біля вікна і клав латки на черевики та туфлі.

Він і нові черевики брався шити, якщо хтось замовляв, але тоді йому доводилося спочатку купувати шкіру. Запасти товар наперед він не міг - грошей не було.

А Ханна продавала на ринку плоди та овочі зі свого маленького городу. Вона була охайна жінка, вміла красиво розкласти товар, і в неї завжди було багато покупців.

Ханна і Фрідріх мали сина Якоба - стрункий, гарний хлопчик, досить високий для своїх дванадцяти років. Зазвичай він сидів біля матері на базарі.

Коли якийсь кухар чи куховарка купували в Ханни відразу багато овочів, Якоб допомагав їм донести покупку додому і рідко повертався назад із порожніми руками.

Покупці Ханни любили гарненького хлопчика і майже завжди дарували йому щось: квітка, тістечко чи монету.

Якось Ханна, як завжди, торгувала на базарі. Перед нею стояло кілька кошиків з капустою, картоплею, корінням та всякою зеленню. Тут же у маленькому кошику красувалися ранні груші, яблука, абрикоси.

Якоб сидів біля матері і голосно кричав:

Сюди, сюди, кухарі, куховарки! Ось гарна капуста, зелень, груші, яблука! Кому треба? Мати дешево віддасть!

І раптом до них підійшла якась бідно одягнена стара з маленькими червоними очима, гострим, зморщеним від старості обличчям і довгим носом, що спускався до самого підборіддя.

Стара спиралася на милицю, і дивно було, що вона взагалі може ходити: вона шкутильгала, ковзала і перевалювалася, ніби у неї на ногах були колеса. Здавалося, вона ось-ось впаде і тицьне своїм гострим носом у землю.

Ханна з цікавістю дивилася на стару. Ось уже майже шістнадцять років, як вона торгує на базарі, а такої чудової старенької ще жодного разу не бачила. Їй навіть трохи моторошно стало, коли стара зупинилася біля її кошиків.

Це ви Ханна, торгівля овочами? - спитала стара скрипучим голосом, весь час трясучи головою.

Так, - відповіла дружина шевця. - Вам завгодно щось купити?

Побачимо, побачимо, - пробурмотіла собі під ніс стара. - Зелень подивимось, коріння подивимося. Чи є ще в тебе те, що мені потрібне

Вона нахилилася і стала нишпорити своїми довгими коричневими пальцями в кошику з пучками зелені, які Ханна розклала так красиво та акуратно. Візьме пучок, піднесе до носа та обнюхує з усіх боків, а за ним – інший, третій.

У Ханни прямо серце розривалося - так важко їй було дивитися, як стара поводиться із зеленню. Але вона не могла сказати їй ні слова - адже покупець має право оглядати товар. Крім того, вона все більше боялася цієї бабусі.

Перевертаючи всю зелень, стара випросталась і пробурчала:
- Поганий товар!.. Погана зелень!.. Нічого нема з того, що мені треба. П'ятдесят років тому було набагато краще!.. Поганий товар! Поганий товар!

Ці слова розлютили маленького Якоба.

Гей ти, безсовісна стара! – крикнув він. - Перенюхала всю зелень своїм довгим носом, перем'яла коріння корявими пальцями, тож тепер їх ніхто не купить, і ще лаєшся, що поганий товар! У нас сам герцогський кухар купує!

Стара скоса подивилася на хлопчика і сказала хрипким голосом:

Тобі не подобається мій ніс, мій ніс, мій чудовий довгий ніс? І в тебе такий самий буде, до самого підборіддя.

Вона підкотилася до іншого кошика - з капустою, вийняла з неї кілька чудових, білих качанів і так стиснула їх, що вони жалібно затріщали. Потім вона сяк-так покидала качани назад у кошик і знову промовила:

Поганий товар! Погана капуста!

Та не тряси ти так гидко головою! – закричав Якоб. - У тебе шия не товщі за качан - того й дивись, обломиться, і голова впаде в наш кошик. Хто тоді в нас що купить?

То в мене, на твою думку, надто тонка шия? - сказала стара, так само посміхаючись. - Ну а ти будеш зовсім без шиї. Голова в тебе стирчатиме прямо з плечей - принаймні, не звалиться з тіла.

Не говоріть хлопчику таких дурниць! - сказала нарешті Ханна, не на жарт розгнівавшись. - Якщо ви хочете щось купити, то купуйте швидше. Ви в мене розженете всіх покупців.

Стара сердито подивилася на Ханну.

Добре, добре, - пробурчала вона. - Нехай будепо твоєму. Я візьму в тебе ці шість качанів капусти. Але тільки в моїх руках милиця, і я не можу сама нічого нести. Нехай твій син донесе мені покупку додому. Я його добре нагороджу за це.

Якобу дуже не хотілося йти, і він навіть заплакав - боявся цієї страшної бабусі. Але мати суворо наказала йому слухатись - їй здавалося грішно змушувати стару, слабку жінку нести таку тяжкість. Витираючи сльози, Якоб поклав капусту в кошик і пішов слідом за старою.

Вона брела не дуже скоро, і минула майже година, поки вони дісталися якоїсь далекої вулиці на околиці міста і зупинилися перед маленьким будиночком.

Стара вийняла з кишені якийсь заіржавлений гачок, спритно засунула його в дірочку в двері, і раптом двері з шумом відчинилися.

Якоб увійшов і застиг на місці від подиву: стелі та стіни в будинку були мармурові, крісла, стільці та столи - з чорного дерева, прикрашеного золотом і дорогоцінним камінням, а підлога була скляна і до того гладка, що Якоб кілька разів послизнувся і впав.

Стара приклала до губ маленький срібний свисток і якось по-особливому, розкотисто, свиснула - так, що свисток затріщав на весь будинок.

І зараз же сходами швидко втекли вниз морські свинки - зовсім незвичайні морські свинки, які ходили двома лапками. Замість черевиків у них були горіхові шкаралупки, і вбрані ці свинки були зовсім як люди - навіть капелюхи не забули захопити.

Куди ви поділи мої туфлі, негідниці! - закричала стара і так ударила свинок палицею, що вони з вереском підскочили. - Чи довго я ще тут стоятиму?..

Свинки бігом побігли вгору сходами, принесли дві шкаралупи кокосового горіха на шкіряній підкладці і спритно вдягли їхній старій на ноги.

Стара одразу перестала кульгати. Вона відкинула свій палець убік і швидко-швидко ковзала по скляній підлозі, тягнучи за собою маленького Якоба. Йому було навіть важко встигати за нею, так швидко вона рухалася у своїх кокосових шкаралупках.

Нарешті стара зупинилася в якійсь кімнаті, де було багато всякого посуду. Це, мабуть, була кухня, хоча підлога в ній була вистелена килимами, а на диванах лежали вишиті подушки, як у якомусь палаці.

Сідай, синку, - ласкаво сказала стара і посадила Якоба на диван, підсунувши до дивана стіл, щоб Якоб не міг нікуди піти зі свого місця. - Відпочинь добре - ти, напевно, втомився. Адже людські голови – не легка нота.

Що ви базікаєте! – закричав Якоб. - Втомитись я й справді втомився, але я ніс не голови, а качани капусти. Ви купили їх у моєї матері.

Це ти неправильно говорити, - сказала стара і засміялася.

І, розкривши кошик, вона витягла з неї за волосся людську голову.

Якоб мало не впав, до того злякався. Він зараз же подумав про свою матір. Адже якщо хтось дізнається про ці голови, на неї миттю донесуть, і їй доведеться погано.

Потрібно тебе ще нагородити за те, що ти такий слухняний, – продовжувала стара. - Потерпи трохи: я зварю тобі такий суп, що ти його до смерті згадуватимеш.

Вона знову свиснула у свій свисток, і на кухню примчали морські свинки, одягнені як люди: у фартухах, з поварешками та кухонними ножами за поясом.

За ними прибігли білки – багато білок, також на двох ногах; вони були в широких шароварах та зелених оксамитових шапочках. Це, мабуть, були кухарі. Вони швидко дерлися по стінах і приносили до плити миски та сковорідки, яйця, олію, коріння та борошно.

А біля плити метушилася, катаючись туди-сюди на своїх кокосових шкаралупках, сама стара - їй, видно, дуже хотілося зварити для Якоба щось хороше. Вогонь під плитою розгорявся все сильніше, на сковорідках щось шипіло і диміло, по кімнаті розносився приємний, смачний запах.

Стара кидалась то туди, то сюди й раз у раз сунула в горщик із супом свій довгий ніс, щоб подивитися, чи не готова страва.

Нарешті в горщику щось клокотало і забулькало, з нього повалила пара, і на вогонь полилася густа піна.

Тоді стара зняла з плити горщик, відлила з нього супу в срібну миску і поставила миску перед Якобом.

Їж, синку, - сказала вона. - Співаєш цього супу і будеш такий самий гарний, як я. І кухарем гарним станеш - треба ж тобі знати якесь ремесло.

Якоб не дуже добре розумів, що це стара бурмоче собі під ніс, та й не слухав її - більше був зайнятий супом. Мати часто куховарила для нього всякі смачні речі, але нічого кращого за цей суп йому ще не доводилося куштувати.

Від нього так добре пахло зеленню та корінням, він був одночасно і солодкий, і кислуватий, і до того ж дуже міцний.

Коли Якоб майже доїв суп, свинки запалили на маленькому жаровні якесь куріння з приємним запахом, і по всій кімнаті попливли хмари блакитного диму. Він ставав усе густішим і густішим, все щільнішим і щільнішим огортав хлопчика, тож у Якоба нарешті закружляла голова.

Даремно казав він собі, що йому настав час повертатися до матері, даремно намагався встати на ноги. Варто йому підвестися, як він знову падав на диван - до того йому раптом захотілося спати. Не минуло й п'яти хвилин, як він і справді заснув на дивані, в кухні потворної бабусі.

І побачив Якоб дивовижний сон. Йому наснилося, ніби стара зняла з нього одяг і загорнула його в шкіру білого. Він навчився стрибати і скакати, як білка, і потоваришував з іншими білками та свинками. Усі вони були дуже гарні.

І став Якоб, як вони, служити старій. Спочатку йому довелося бути чистильником взуття. Він повинен був змащувати олією кокосові шкаралупки, які стара носила на ногах, і так натирати їх ганчірочкою, щоб вони блищали.

Вдома Якобу часто доводилося чистити туфлі та черевики, тож справа швидко пішла в нього на лад.

Приблизно за рік його перевели на іншу, більш важку посаду. Разом з декількома іншими білками він виловлював порошинки з сонячного променя і просівав їх крізь найдрібніше сито, а потім з них пекли для баби хліб.

У неї в роті не залишилося жодного зуба, тому їй і доводилося їсти булки з сонячних порошинок, м'якше яких немає нічого на світі.

Ще через рік Якобу було доручено добувати старій воді для пиття. Ви думаєте, у неї було вирито на подвір'ї колодязь чи поставлено відро, щоб збирати в нього дощову воду?

Ні, простої води стара і в рот не брала. Якоб із білками збирав у горіхові шкаралупи росу з квітів, і стара тільки її й пила. А пила вона дуже багато, тож роботи у водоносів було по горло.

Минув ще рік, і Якоб перейшов служити до кімнат – чистити підлогу. Це теж виявилося не дуже легкою справою: адже підлоги були скляні - на них дихнеш, і то видно. Якоб чистив їх щітками і натирав суконкою, яку крутив собі на ноги.

На п'ятий рік Якоб почав працювати на кухні. Це була почесна робота, до якої допускали з розбором, після тривалого випробування. Якоб пройшов усі посади, від кухаря до старшого тістечка, і став таким досвідченим і вправним кухарем, що навіть сам собі дивувався.

Чого тільки він не навчився куховарити! Найбільш хитромудрі страви - тістечка двохсот сортів, супи з усіх трав і коріння, які є на світі, - все він умів приготувати швидко і смачно.

Так Якоб прожив у старої літ сім. І ось одного разу вона одягла на ноги свої горіхові шкаралупки, взяла милицю і кошик, щоб іти в місто, і наказала Якобу обскубти курку, начинити її зеленню і гарненько підрум'янити.

Якоб зараз же взявся до роботи. Він звернув птахові голову, обшпарив її окропом, спритно обскуб з неї пір'я, вискоблив шкіру, так що вона стала ніжна і блискуча, і вийняв нутрощі. Потім йому знадобилися трави, щоби начинити ними курку.

Він пішов у комору, де зберігалася у старої всяка зелень, і почав відбирати те, що йому було потрібне. І раптом він побачив у стіні комори маленьку шафку, яку раніше ніколи не помічав.

Дверцята шафки були прочинені. Якоб з цікавістю зазирнув у нього і бачить - там стоять якісь маленькі корзиночки. Він відкрив одну з них і побачив дивовижні трави, які йому ще ніколи не траплялися.

Стебла у них були зелені, і на кожному стеблинку - яскраво-червона квіточка з жовтим обідком.

Якоб підніс одну квітку до носа і раптом відчув знайомий запах - такий самий, як у супу, яким стара нагодувала його, коли він до неї прийшов. Запах був такий сильний, що Якоб голосно чхнув кілька разів і прокинувся.

Він з подивом озирнувся довкола і побачив, що лежить на тому ж дивані, на кухні біля старої.

«Ну й сон це був! Прямо ніби наяву! – подумав Якоб. - То матінка посміється, коли я їй все це розповім! І потрапить мені від неї за те, що я заснув у чужому будинку, замість того, щоб повернутися до неї на базар!»

Він швидко схопився з дивана і хотів бігти до матері, але відчув, що все тіло в нього точно дерев'яне, а шия зовсім задубіла - він ледве міг ворухнути головою. Він раз у раз зачіпав носом за стіну або за шафу, а раз, коли швидко повернувся, навіть боляче вдарився об двері.

Білки та свинки бігали навколо Якоба і пищали - видно, їм не хотілося його відпускати. Виходячи з дому старої, Якоб поманив їх за собою - йому теж було шкода з ними розлучатися, але вони швидко поїхали назад у кімнати на своїх шкаралупках, і хлопчик ще довго чув здалеку їх жалібний писк.

Будиночок старої, як ми вже знаємо, був далеко від ринку, і Якоб довго пробирався вузькими, звивистими провулками, поки не дістався ринку. На вулицях юрмилося дуже багато народу. Десь поблизу, мабуть, показували карлика, бо всі довкола Якоба кричали:

Подивіться, ось потворний карлик! І звідки він узявся? Ну і довгий у нього ніс! А голова – прямо на плечах стирчить, без шиї! А руки, руки!.. Подивіться - до п'ят!

Якоб іншим часом із задоволенням збігав би подивитись на карлика, але сьогодні йому було не до того – треба було поспішати до матері.

Нарешті Якоб дістався ринку. Він добряче побоювався, що йому потрапить від матері.

Ханна все ще сиділа на своєму місці, і в неї в кошику було чимало овочів - отже, Якоб проспав не дуже довго. Вже здалеку він помітив, що його мати чимось засмучена. Вона сиділа мовчки, підперши рукою щоку, бліда й сумна.

Якоб довго стояв, не наважуючись підійти до матері. Нарешті він зібрався з духом і, підкравшись до неї ззаду, поклав їй руку на плече і сказав:

Мамо, що з тобою? Ти на мене сердишся?

Ханна обернулася і, побачивши Якоба, скрикнула від жаху.

Що тобі треба від мене, страшний карлику? - Закричала вона. - Іди, йди! Я не терплю таких жартів!

Що ти, матінко? – злякано сказав Якоб. - Ти, мабуть, нездорова. Чому ти женеш мене?

Кажу тобі, йди своєю дорогою! - сердито гукнула Ханна. - Від мене ти нічого не отримаєш за твої жарти, неприємний виродок!

«Вона збожеволіла! - подумав бідний Якоб. - Як мені тепер відвести її додому?

Мамочко, поглянь же на мене гарненько, - сказав він, мало не плачучи. - Я ж твій син Якоб!

Ні, це занадто! - закричала Ханна, звертаючись до своїх сусідок. - Подивіться на цього жахливого карлика! Він відлякує всіх покупців та ще й сміється з мого горя! Каже - я твій син, твій Якоб, негідник такий!

Торговці, сусідки Ханни, разом скочили на ноги і почали лаяти Якоба:

Як ти смієш жартувати над її горем! Її сина вкрали сім років тому. А який хлопчик був – прямо картинка! Забирайся зараз же, бо ми тобі очі подряпаємо!

Бідолашний Якоб не знав, що подумати. Адже він сьогодні вранці прийшов з матір'ю на базар і допоміг їй розкласти овочі, потім відніс до старої додому капусту, зайшов до неї, поїв у неї супу, трохи поспав і ось тепер повернувся.

А торговки говорять про якісь сім років. І його, Якоба, називають неприємним карликом. Що ж із ними таке трапилося?

Зі сльозами на очах побрів Якоб з ринку. Якщо мати не хоче його визнавати, він піде до батька.

«Подивимось, – думав Якоб. - Невже й батько теж прожене мене? Я стану біля дверей і заговорю з ним».

Він підійшов до лави шевця, який, як завжди, сидів там і працював, став біля дверей і зазирнув у лаву. Фрідріх був так зайнятий роботою, що спочатку не помітив Якоба. Але раптом випадково підняв голову, випустив з рук шило та дратву і скрикнув:

Що це таке? Що таке?

Доброго вечора, хазяїне, - сказав Якоб і ввійшов до крамниці. - Як поживаєте?

Погано, пане мій, погано! - відповів шевець, який теж, мабуть, не впізнав Якоба.

Робота зовсім не ладнається. Мені вже багато років, а я один – щоб найняти підмайстри, грошей не вистачає.

А хіба у вас немає сина, який міг би допомогти вам? - спитав Якоб.

Був у мене один син, Якобом його звали, – відповів шевець. — Тепер йому було б років двадцять. Він би здорово підтримав мене. Адже йому всього дванадцять років було, а такий був розумниця!

І в ремеслі вже дещо кмітав, і красень був написаний. Він би вже зумів приманити замовників, не довелося б мені тепер класти латки – одні б нові черевики шили. Та вже, мабуть, така моя доля!

А де тепер ваш син? - несміливо запитав Якоб.

Про те один господь знає, – відповів з тяжким зітханням шевець. - Ось уже сім років минуло, як його відвели від нас на базарі.

Сім років! - з жахом повторив Якоб.

Так, пане мій, сім років. Як зараз пам'ятаю, дружина прибігла з базару, виє. кричить: вже вечір, а дитя не повернулося. Вона цілий день шукала його, усіх питала, чи не бачили, — і не знайшла. Я завжди казав, що це закінчиться.

Наш Якоб – що правда, то правда – була гарна дитина, дружина пишалася ним і частенько посилала його віднести добрим людям овочі чи що інше. Гріх сказати - його завжди добре нагороджували, але я часто говорив дружині:

«Дивися, Ханно! Місто велике, у ньому багато злих людей. Як би чого не сталося з нашим Якобом!

Так і сталося! Прийшла того дня на базар якась жінка, стара, потворна, вибирала, вибирала товар і стільки нарешті накупила, що самої не віднести. Ханна, добра душа, і пішли з нею хлопчика. Так ми його й не бачили.

І, значить, відтоді минуло сім років?

Весною сім буде. Ми вже й оголошували про нього, і по людях ходили, питали про хлопчика - адже його багато хто знав, всі його, красеня, любили, - але, скільки не шукали, так і не знайшли.

І жінку ту, що в Ханни овочі купувала, ніхто з того часу не бачив. Одна давня стара - дев'яносто років на світі живе - говорила Ханні, що це, можливо, зла чаклунка Крейтервейс, що приходить у місто раз на п'ятдесят років закуповувати провізію.

Так розповідав отець Якоба, постукуючи молотком по чоботі і витягаючи довгу вощену дратву. Тепер нарешті Якоб зрозумів, що сталося. Значить, він не уві сні це бачив, а справді сім років був білкою і служив у злої чаклунки.

У нього прямо серце розривалося з досади. Сім років життя у нього вкрала стара, а що він за це одержав? Навчився чистити кокосові шкаралупки і натирати скляні підлоги та всякі смачні страви навчився готувати!

Довго стояв він на порозі лави, не кажучи жодного слова. Нарешті шевець спитав його:

Може, вам щось у мене сподобалося, пане? Чи не візьмете пару туфель чи бодай, - тут він раптом пирснув зі сміху, - футляр для носа?

А що таке з моїм носом? – сказав Якоб. - Навіщо мені для нього футляр?

Воля ваша, - відповів шевець, - але якби я мав такий жахливий ніс, я б, наважуся сказати, ховав його у футляр - гарний футляр з рожевої лайки. Погляньте, у мене якраз є потрібний шматочок.

Щоправда, на ваш ніс знадобиться чимало шкіри. Але як вам завгодно, пане мій. Адже ви, мабуть, часто зачіпаєте носом за двері.

Якоб ні слова не міг сказати від подиву. Він помацав свій ніс - ніс був товстий і довгий, чверті за дві, не менше. Видно, зла стара перетворила його на виродка. Ось чому мати не впізнала його.

Хазяїн, - ледве не плачучи, сказав він, - чи немає у вас тут дзеркала? Мені потрібно подивитись у дзеркало, обов'язково потрібно.

Сказати по правді, добродію, - відповів шевець, - не така у вас зовнішність, щоб було чим пишатися. Нема чого вам щохвилини дивитися в дзеркало. Киньте цю звичку - вже вам вона зовсім не личить.

Дайте мені, швидше, дзеркало! - благав Якоб. - Запевняю вас, мені дуже потрібне. Я, правда, не з гордості

Та ну вас зовсім! Нема в мене дзеркала! - розсердився шевець. - У дружини було одне малесеньке, та не знаю, куди вона його зачіпала. Якщо вже вам так не терпиться на себе подивитися - он навпроти крамниця цирульника Урбана.

У нього є дзеркало, вдвічі більше за вас. Дивіться в нього скільки душа забажає. А потім – побажаю вам доброго здоров'я.

І шевець легенько виштовхнув Якоба з лави і зачинив за ним двері.

Якоб швидко перейшов через вулицю і зайшов до цирульника, якого він раніше добре знав.

Доброго ранку, Урбане, - сказав він. - У мене до вас велике прохання: будьте ласкаві, дозвольте мені подивитись у ваше дзеркало.

Зробіть ласку. Он воно стоїть у лівому простінці! - крикнув Урбан і голосно розреготався. - Помилуйте, помилуйтеся на себе, адже ви справжній красень - тоненький, стрункий, шия лебедина, руки ніби у королеви, а носик курявенький, - краще немає на світі!

Ви, звичайно, трішки їм хизуєтесь, ну та все одно, подивіться на себе. Нехай не кажуть, що я із заздрощів не дозволив вам подивитись і моє дзеркало.

Відвідувачі, які прийшли до Урбана голитися і стригтися, приголомшливо реготали, слухаючи його жарти.

Якоб підійшов до дзеркала і мимоволі відсахнувся. Сльози виступили йому на очах. Невже це він, цей потворний карлик! Очі в нього стали маленькі, як у свині, величезний ніс звисав нижче підборіддя, а шиї ніби й зовсім не було. Голова глибоко пішла у плечі, і він майже зовсім не міг її повернути.

А ростом він був такий самий, як сім років тому, - зовсім маленький. Інші хлопчаки за ці роки виросли вгору, а Якоб зростав завширшки. Спина і груди у нього були широкі-широкі, і він був схожий на великий, щільно набитий мішок.

Тоненькі коротенькі ніжки ледве несли його важке тіло. А руки з гачкуватими пальцями, навпаки, були довгі, як у дорослого чоловіка, і звисали майже до землі.

Такий був тепер бідолаха Якоб.

«Так, - подумав він, глибоко зітхаючи, - не дивно, що ти не впізнала свого сина, матінко! Не такий він був раніше, коли ти любила похвалитися ним перед сусідками!

Йому згадалося, як стара підійшла того ранку до його матері. Все, з чого він тоді сміявся - і довгий ніс, і потворні пальці, - отримав він від старої за свої глузування. А шию вона в нього забрала, як обіцяла

Ну що, вдосталь надивилися на себе, мій красень? — спитав Урбан зі сміхом, підходячи до дзеркала і оглядаючи Якоба з голови до ніг. - Слово честі, такого смішного карлика й уві сні не побачиш.

Знаєте, малюку, я хочу вам запропонувати одну справу. У моїй цирюльні буває чимало народу, але не так багато, як раніше. А все тому, що мій сусід, цирульник Шаум, роздобув собі десь велетня, котрий переманює до нього відвідувачів.

Ну, стати велетнем, взагалі кажучи, вже не так хитро, а ось такою крихтою, як ви, це інша справа.

Поступайте до мене на службу, малюку. І житло, і їжу, і одяг - все від мене отримуватимете, а роботи всього - стояти біля дверей цирульні і зазиватиме народ. Так, мабуть, ще збивати мильну піну та подавати рушник.

І, напевно, вам скажу, ми обидва залишимося в вигоді: у мене буде більше відвідувачів, ніж у Шаума з його велетнем, а вам кожен ще на чайок дасть.

Якоб у душі дуже образився - як це йому пропонують бути принадою в цирульні! - Але що вдієш, довелося терпіти цю образу. Він спокійно відповів, що надто зайнятий і не може взятися за таку роботу і пішов.

Хоча тіло у Якоба було понівечене, голова працювала добре, як і раніше. Він відчув, що за ці сім років став зовсім дорослим.

«Не те біда, що я став виродком, - розмірковував він, йдучи вулицею. - Прикро, що і батько, і мати прогнали мене геть, як собаку. Спробую ще раз поговорити з матір'ю. Можливо, вона мене таки дізнається».

Він знову вирушив на ринок і, підійшовши до Ганни, попросив її спокійно вислухати, що хоче їй сказати. Він нагадав їй, як його повела стара, перерахував усе, що трапилося з ним у дитинстві, і розповів, що сім років прожив у чаклунки, яка перетворила його спочатку на білку, а потім на карлика за те, що він з неї посміявся.

Ханна не знала, що їй і думати. Все, що казав карлик про своє дитинство, було правильно, але, щоб він сім років був білкою, цьому вона повірити не могла.

Це неможливо! - Вигукнула вона.

Нарешті Ханна вирішила порадитись із чоловіком. Вона зібрала свої кошики і запропонувала Якобу піти разом з нею до крамниці шевця.

Коли вони прийшли, Ханна сказала чоловікові:

Цей карлик каже, що він наш син Якоб. Він мені розповів, що його сім років тому у нас вкрала та зачарувала чарівниця

Ах ось як! - сердито перебив її шевець. - Він тобі все це розповів? Чекай, дурна! Я сам йому тільки-но розповідав про нашого Якоба, а він, бач, прямо до тебе і давай тебе дурити. То тебе, кажеш, зачарували? Ану, я тебе зараз розчарую.

Чоловік схопив ремінь і, підскочивши до Якоба, так відхлестів його, що той з гучним плачем вискочив з лави.

Цілий день тинявся бідний карлик містом не ївши, не пивши. Ніхто не пошкодував його, і всі з нього тільки сміялися. Ночувати йому довелося на церковних сходах, просто на жорстких, холодних сходах.

Як тільки зійшло сонце, Якоб підвівся і знову пішов блукати вулицями.

І тут Якоб згадав, що, поки він був білкою і жив у старої, йому вдалося навчитися добре куховарити. І він вирішив вчинити кухарем до герцога.

А герцог, правитель тієї країни, був відомий об'їдала і ласуна. Він найбільше любив добре поїсти і виписував собі кухарів з усіх куточків землі.

Якоб трохи почекав, поки зовсім розвиднілося, і попрямував до герцогського палацу. Гучно стукало в нього серце, коли він підійшов до палацових воріт.

Брамники спитали його, що йому потрібно, і почали над ним потішатися, але Якоб не розгубився і сказав, що хоче бачити головного начальника кухні. Його повели якимись дворами, і всі, хто його тільки бачив із герцогських слуг, бігли за ним і голосно реготали.

Незабаром у Якоба утворилася величезна почет. Конюхи покидали свої скребниці, хлопчаки мчали наввипередки, щоб не відстати від нього, полотери перестали вибивати килими.

Всі тіснилися навколо Якоба, і на подвір'ї стояв такий шум і гомін, наче до міста підступили вороги. Усюди чулися крики:

Карлику! Карлику! Чи бачили ви карлика?

Нарешті у двір вийшов палацовий доглядач - заспана товста людина з величезною батогом у руці.

Агов, собаки! Що за шум? - закричав він громовим голосом, немилосердно б'ючи своєю батогом по плечах і спинах конюхів і прислужників. - Хіба ви не знаєте, що герцог ще спить?

Пане, - відповіли воротарі, - подивіться, кого ми до вас привели! Справжнього карлика! Такого ви ще, мабуть, ніколи не зустрічали.

Побачивши Якоба, наглядач зробив страшну гримасу і якомога щільніше стиснув губи, щоб не розсміятися, - важливість не дозволяла йому реготати перед конюхами. Він розігнав присутніх своєю батогом і, взявши Якоба за руку, ввів його до палацу і спитав, що йому треба.

Почувши, що Якоб хоче бачити начальника кухні, доглядач вигукнув:

Неправда, синку! Це я тобі потрібний, палацовий доглядач. Ти ж хочеш вступити до герцога в карлики?

Ні, пане, – відповів Якоб. - Я добрий кухар і вмію готувати всякі рідкісні страви. Будь ласка, відведіть мене до начальника кухні. Можливо, він погодиться відчути моє мистецтво.

Твоя воля, малюку, - відповів доглядач, - ти ще, мабуть, дурний хлопець. Якби ти був придворним карликом, ти міг би нічого не робити, їсти, пити, веселитися і ходити в гарному одязі, а ти хочеш на кухню!

Але ми ще побачимо. Навряд чи ти досить майстерний кухар, щоб готувати страви самому герцогу, а для кухаря ти занадто гарний.

Сказавши це, доглядач відвів Якоба до начальника кухні. Карлик низько вклонився йому і сказав:

Милостивий пане, чи не потрібний вам майстерний кухар?

Начальник кухні оглянув Якоба з голови до ніг і голосно розреготався.

Ти хочеш бути кухарем? - Вигукнув він. - Що ж, ти думаєш, у нас у кухні плити такі низенькі? Адже ти нічого на них не побачиш, навіть якщо піднімешся навшпиньки. Ні, мій маленький друже, той, хто тобі порадив вступити до мене кухарем, зіграв з тобою поганий жарт.

І начальник кухні знову розреготався, а за ним – палацовий доглядач та всі ті, хто був у кімнаті. Якоб, однак, не зніяковів.

Пане начальник кухні! - сказав він. - Вам, мабуть, не шкода дати мені одне-два яйця, трохи борошна, вина та приправ. Доручіть мені приготувати якусь страву і велите подати все, що для цього потрібно. Я приготую страву у всіх на очах, і ви скажете: «Оце справжній кухар!»

Довго умовляв він начальника кухні, поблискуючи своїми маленькими очима і переконливо хитаючи головою. Нарешті, начальник погодився.

Гаразд! - сказав він. - Давай спробуємо заради жарту! Ходімо все на кухню, і ви теж, пане доглядачем палацу.

Він узяв палацового доглядача під руку і наказав Якобу йти за собою. Довго йшли вони якимись великими розкішними кімнатами та довгими коридорами і нарешті прийшли на кухню. Це було високе просторе приміщення з величезною плитою на двадцять конфорок, під якими вдень і вночі горів вогонь.

Посеред кухні був басейн із водою, в якому тримали живу рибу, а по стінах стояли мармурові та дерев'яні шафки, повні дорогоцінного посуду. Поруч із кухнею, в десяти величезних коморах, зберігалися всілякі припаси та ласощі.

Кухарі, кухарі, судомийки носилися по кухні туди-сюди, гримаючи каструлями, сковорідками, ложками і ножами. З появою начальника кухні всі завмерли на місці, і в кухні стало зовсім тихо; тільки вогонь продовжував потріскувати під плитою і вода, як і раніше, дзюрчала в басейні.

Що замовив пан герцог до першого сніданку? - спитав начальник кухні головного завідувача сніданків - старого товстого кухаря у високому ковпаку.

Його світлість зволили замовити датський суп із червоними гамбурзькими галушками, - шанобливо відповів кухар.

Добре, - вів далі начальник кухні. - Ти чув, карлику, чого пан герцог хоче поїсти? Чи можна тобі довірити такі важкі страви? Гамбурзьких клецек тобі нізащо не приготувати. Це таємниця наших кухарів.

Немає нічого легшого, - відповів карлик (коли він був білкою, йому часто доводилося куховарити ці баби ці страви). - Для супу дайте мені таких і таких трав і прянощів, сала дикого кабана, яєць і коріння.

А для клецек, - він заговорив тихіше, щоб його не чув ніхто, крім начальника кухні та завідувача сніданків, - а для клецек мені потрібні чотири сорти м'яса, трошки пива, гусячий жир, імбир і трава, яка називається "втіха шлунка".

Присягаюсь честю, правильно! - закричав здивований кухар. - Який це чародій вчив тебе куховарити? Ти все тонко перерахував. А про траву «втіху шлунка» я й сам вперше чую. З нею галушки, мабуть, ще краще вийдуть. Ти просто диво, а не кухар!

От ніколи б не подумав! – сказав начальник кухні. – Проте зробимо випробування. Дайте йому запаси, посуд і все, що потрібно, і нехай приготує герцогу сніданок.

Кухарі виконали його наказ, але коли на плиту поставили все, що було потрібно, і карлик хотів узятися за куховарство, виявилося, що він ледве дістає до верху плити кінчиком свого довгого носа.

Довелося підсунути до плити стілець, карлик піднявся на нього і почав готувати. Кухарі, кухарі, судомийки щільним кільцем оточили карлика і, широко розплющивши очі від подиву, дивилися, як швидко і спритно він з усім керується.

Підготувавши страви до варіння, карлик наказав поставити обидві каструлі на вогонь і не знімати їх, доки він не накаже. Потім він почав вважати: "Раз, два, три, чотири" - і, дорахувавши рівно до п'ятисот, крикнув: "Досить!"

Кухарі зсунули каструлі з вогню, і карлик запропонував начальнику кухні скуштувати його куховарство.

Головний кухар наказав подати золоту ложку, сполоснув її у басейні та передав начальнику кухні. Той урочисто підійшов до плити, зняв кришки з каструль, що димляться, і скуштував суп і галушки. Проковтнувши ложку супу, він заплющив очі від насолоди, кілька разів клацнув язиком і сказав:

Прекрасно, чудово, присягаюсь честю! Чи не хочете й ви переконатись, пане палацовий доглядач?

Доглядач палацу з поклоном узяв ложку, спробував і мало не підскочив від насолоди.

Я не хочу вас образити, дорогий завідувач сніданків, - сказав він, - ви прекрасний, досвідчений кухар, але такого супу і таких кліток вам приготувати ще не вдавалося.

Кухар теж скуштував обидві страви, шанобливо потис карлику руку і сказав:

Маля, ти – великий майстер! Твоя трава «втіха шлунка» надає супу та галушкам особливий смак.

В цей час у кухні з'явився слуга герцога і зажадав сніданок для свого пана. Страву відразу налили в срібні тарілки і послали нагору.

Начальник кухні, дуже задоволений, повів карлика до своєї кімнати і хотів його розпитати, хто він і звідки з'явився. Але щойно вони вмостилися і почали розмовляти, як за начальником прийшов посланий від герцога і сказав, що герцог його кличе.

Начальник кухні якнайшвидше одягнув свою найкращу сукню і вирушив слідом за посланим до їдальні.

Герцог сидів там, розваляючись у своєму глибокому кріслі. Він з'їв усе, що було на тарілках, і витирав губи шовковою хусткою. Його обличчя сяяло, і він солодко жмурився від насолоди.

Послухай-но, - сказав він, побачивши начальника кухні, - я завжди був дуже задоволений твоєю куховарством, але сьогодні сніданок був особливо смачний. Скажи мені, як звати кухаря, який його готував: я пошлю йому кілька дукатів у винагороду.

Пане, сьогодні трапилася дивовижна історія, – сказав начальник кухні.

І він розповів герцогу, як до нього привели вранці карлика, котрий неодмінно хоче стати палацовим кухарем. Герцог, вислухавши його розповідь, дуже здивувався. Він наказав покликати карлика і почав його розпитувати, хто він такий.

Бідолашному Якобу не хотілося говорити, що він сім років був білкою і служив у старої, але й брехати не любив. Тому він тільки сказав герцогу, що в нього тепер немає ні батька, ні матері і що його навчила куховарити одна стара.

Герцог довго потішався з дивного вигляду карлика і нарешті сказав йому:

Так і бути, залишайся в мене. Я дам тобі на рік п'ятдесят дукатів, одну святкову сукню і понад дві пари штанів. За це ти будеш щодня сам готувати мені сніданок, спостерігати за тим, як куховарити обід, і взагалі завідувати моїм столом.

Крім того, всім, хто в мене служить, я даю прізвиська. Ти називатимешся Карлик Ніс і отримаєш звання помічника начальника кухні.

Карлик Ніс вклонився герцогу до землі і подякував йому за милість. Коли герцог відпустив його, Якоб радісно повернувся на кухню. Тепер нарешті він міг не перейматися своєю долею і не думати про те, що буде з ним завтра.

Він вирішив гарно віддячити своєму господарю, і не тільки сам правитель країни, але й усі його придворні не могли нахвалитися маленьким кухарем. Відколи Карлик Ніс оселився у палаці, герцог став, можна сказати, зовсім іншою людиною.

Раніше йому частенько траплялося кидати в кухарів тарілками і склянками, якщо йому не подобалося їхнє куховарство, а одного разу він так розсердився, що запустив у самого начальника кухні погано просмажену телячу ногою.

Нога потрапила бідолашному в чоло, і він після цього три дні пролежав у ліжку. Усі кухарі тремтіли від страху, коли готували страви.

Але з появою Карліка Носа все змінилося. Герцог тепер їв не тричі на день, як раніше, а п'ять разів і лише похвалював мистецтво карлика. Все здавалося йому смачним, і він ставав з кожним днем ​​товщі.

Він часто запрошував карлика до свого столу разом із начальником кухні та змушував їх скуштувати страви, які вони приготували.

Жителі міста не могли надивитись на цього чудового карлика.

Щодня біля дверей палацової кухні юрмилося безліч народу - всі просили і благали головного кухаря, щоб він дозволив хоч одним оком подивитися, як карлик готує страви.

А міські багатії намагалися отримати у герцога дозвіл посилати на кухню своїх кухарів, щоб вони могли вчитися у карлика куховарити. Це давало карлику чималий прибуток - за кожного учня йому платили в день по півдукату, - але він віддавав усі гроші іншим кухарям, щоб вони йому не заздрили.

Так Якоб прожив у палаці два роки. Він був би, мабуть, навіть задоволений своєю долею, якби не згадував так часто про батька та матір, які не впізнали його і прогнали. Тільки це його й засмучувало.

І ось одного разу з ним стався такий випадок.

Карлик Ніс дуже добре вмів закуповувати запаси. Він завжди сам ходив на ринок і вибирав для герцогського столу гусей, качок, зелень та овочі. Якось вранці він пішов на базар за гусаками і довго не міг знайти достатньо жирних птахів. Він кілька разів пройшовся базаром, вибираючи гусака краще.

Тепер уже ніхто не сміявся з карлика. Всі низько йому кланялися і шанобливо поступалися дорогою. Кожна торгівля була б щасливою, якби він купив у неї гусака.

Якоб раптом помітив наприкінці базару, осторонь інших торговок, одну жінку, яку не бачив раніше. Вона теж продавала гусей, але не розхвалювала свій товар, як інші, а сиділа мовчки, не кажучи жодного слова.

Якоб підійшов до цієї жінки і оглянув її гусей. Вони були якраз такі, як він хотів. Якоб купив трьох птахів разом із кліткою – двох гусей та одну гуску, – поставив клітку на плече і пішов назад у палац.

І раптом він помітив, що два птахи гогочуть і ляскають крилами, як годиться гарним гусакам, а третій — гуска — сидить тихо і навіть ніби зітхає.

«Це гуска хвора, – подумав Якоб. - Як тільки прийду до палацу, зараз же велю її прирізати, доки вона не здохла».

І раптом птах, наче розгадавши його думки, сказав:

Ти не ріж мене -
Заклюю тебе.
Якщо шию мені звернеш,
Раніше часу помреш.

Якоб мало не впустив клітку.

Ось дива! – закричав він. - Ви, виявляється, вмієте говорити, пані гуска! Не бійся, такого дивовижного птаха я не вб'ю. Готовий сперечатися, що ти не завжди ходила в гусячому пір'ї. Адже був і я колись маленькою білочкою.

Твоя правда, - відповіла гуска. - Я не народилася птахом. Ніхто не думав, що Мімі, дочка великого Ветербока, скінчить життя під ножем кухаря на кухонному столі.

Не турбуйтесь, люба Мімі! - вигукнув Якоб. - Не будь я чесна людина і головний кухар його світлості, якщо до вас хтось торкнеться ножем! Ви будете жити в чудовій клітці у мене в кімнаті, і я вас годуватиму і розмовлятиму з вами.

А іншим кухарям скажу, що відгодовую гусака спеціальними травами для самого герцога. І не пройде й місяця, як я придумаю спосіб випустити вас на волю.

Мімі зі сльозами на очах подякувала карлику, і Якоб виконав усе, що обіцяв. Він сказав на кухні, що годуватиме гуску особливим способом, якого ніхто не знає, і поставив її клітку у себе в кімнаті.

Мімі отримувала не гусячу їжу, а печиво, цукерки та всякі ласощі, і як тільки в Якоба видавалася вільна хвилинка, він негайно вдавався до неї побалакати.

Мімі розповіла Якобу, що її перетворила на гуску і занесла до цього міста одна стара чаклунка, з якою колись посварився її батько, знаменитий чарівник Ветербок.

Карлик теж розповів Мімі свою історію, і Мімі сказала:

Я дещо розумію в чаклунстві – мій батько трошки вчив мене своєї мудрості. Я здогадуюсь, що стара зачарувала тебе чарівною травою, яку вона поклала в суп, коли ти приніс їй додому капусту. Якщо ти знайдеш цю траву і понюхаєш її, ти, можливо, знову станеш таким самим, як усі люди.

Це, звичайно, не дуже втішило карлика: як же він міг знайти цю траву? Але в нього таки з'явилася маленька надія.

Через кілька днів після цього до герцога приїхав погостювати один князь – його сусід та друг. Герцог зараз же покликав до себе карлика і сказав йому:

Тепер настав час показати, чи вірно ти мені служиш і чи добре знаєш своє мистецтво. Цей князь, який приїхав до мене в гості, любить добре поїсти і розуміється на куховарстві.

Дивись же, готуй нам такі страви, щоб князь щодня дивувався. І не здумай, поки князь у мене в гостях, двічі подати до столу одну страву.

Тоді тобі не буде пощади. Бери у мого скарбника все, що тобі знадобиться, хоч золото запечене нам подавай, аби не осоромитись перед князем.

Не турбуйтесь, ваша світлість, - відповів Якоб, низько кланяючись. - Я вже зумію потрапити до вашого ласуна-князя.

І Карлік Ніс гаряче взявся до роботи. Цілий день він стояв біля палаючої плити і без упину віддавав накази своїм тоненьким голоском. Натовп кухарів і кухарів метався по кухні, ловлячи кожне його слово. Якоб не щадив ні себе, ні інших, щоб догодити своєму господареві.

Вже два тижні гостював князь у герцога. Вони їли не менше ніж по п'ять разів на день, і герцог був у захваті. Він бачив, що його гостю подобається куховарство карлика. На п'ятнадцятий день герцог покликав Якоба до їдальні, показав його князю і запитав, чи задоволений князь мистецтвом його кухаря.

Ти чудово готуєш, – сказав князь карлику, – і розумієш, що значить добре їсти. За весь час, поки я тут, ти жодної страви не подав на стіл двічі, і все було дуже смачно. Але скажи мені, чому ти досі не почастував нас «пирогом королеви»? Це самий смачний пирігна світлі.

У карлика впало серце: він ніколи не чув про такий пиріг. Але він і виду не подав, що збентежений, і відповів:

О пане, я сподівався, що ви ще довго пробудете в нас, і хотів пригостити вас «пирогом королеви» на прощання. Адже це король усіх пирогів, як ви самі добре знаєте.

Ах ось як! - сказав герцог і засміявся. - Ти ж і мене жодного разу не пригостив «пирогом королеви». Мабуть, ти випечеш його в день моєї смерті, щоб востаннє побалувати мене. Але придумай на цей випадок іншу страву! А «пиріг королеви», щоб завтра був на столі! Чуєш?

Слухаюсь, пане герцогу,— відповів Якоб і пішов, стурбований і засмучений.

Ось коли настав день його ганьби! Звідки він дізнається, як печуть цей пиріг?

Він пішов у свою кімнату і почав гірко плакати. Гуска Мімі побачила це зі своєї клітини і пошкодувала його.

Про що ти плачеш, Якоб? - спитала вона, і, коли Якоб розповів їй про «пиріг королеви», вона сказала: - Витри сльози і не засмучуйся. Цей пиріг часто подавали в нас удома, і я, здається, пам'ятаю, як його треба пекти.

Візьми стільки борошна і поклади ще таку приправу - ось пиріг і готовий. А якщо в ньому чогось не вистачить - біда невелика. Герцог із князем все одно не помітять. Не такий уже у них розбірливий смак.

Карлик Ніс підстрибнув від радості і зараз же почав пекти пиріг. Спочатку він зробив маленький пиріжок і дав його скуштувати начальнику кухні. Той знайшов, що вийшло дуже смачно.

Тоді Якоб випек великий пиріг і просто з печі послав його до столу. А сам одягнув свою святкову сукню і пішов у їдальню дивитися, як герцогу з князем сподобається цей новий пиріг.

Коли він входив, дворецький якраз відрізав великий шматок пирога, на срібній лопатці подав його князеві, а потім інший такий самий - герцогу. Герцог одразу відкусив півкуска, прожував пиріг, проковтнув його і з задоволеним виглядом відкинувся на спинку стільця.

Ах, як смачно! - Вигукнув він. - Недарма цей пиріг називають королем усіх пирогів. Але й мій карлик – король усіх кухарів. Чи не так, князю?

Князь обережно відкусив крихітний шматочок, добре прожував його, розтер язиком і сказав, поблажливо посміхаючись і відсуваючи тарілку:

Непогана страва! Але йому далеко до «пирога королеви». Я так і думав!

Герцог почервонів з досади і сердито насупився.

Поганий карлик! – закричав він. - Як ти наважився так зганьбити свого пана? За таку куховарство тобі слід було б відрубати голову!

Пане! - закричав Якоб, падаючи навколішки. - Я випек цей пиріг як годиться. У нього належить все, що треба.

Ти брешеш, негіднику! - закричав герцог і відштовхнув карлика ногою. - Мій гість не став даремно говорити, що в пирозі чогось не вистачає. Я тебе самого накажу розмолоти і запекти в пиріг, виродок ти такий!

Пожаліться наді мною! - жалібно закричав карлик, хапаючи князя за поли його сукні. - Не дайте мені померти через жменьку борошна та м'яса! Скажіть, чого не вистачає у цьому пирозі, чим він вам так не сподобався?

Це мало тобі допоможе, мій любий Ніс, - відповів князь зі сміхом. - Я вже вчора подумав, що тобі не спекти цього пирога так, як його пече мій кухар. У ньому не вистачає однієї травички, якої у вас ніхто не знає.

Вона називається «чхай на здоров'я». Без цієї травички у «пирога королеви» не той смак, і твоєму пану ніколи не доведеться спробувати його таким, яким його роблять у мене.

Ні, я спробую його, і дуже скоро! – закричав герцог. - Клянуся моєю герцогською честю, або ви завтра побачите на столі такий пиріг, або голова цього негідника стирчатиме на воротах мого палацу.

Пішов геть, собако! Даю тобі терміну двадцять чотири години, щоб урятувати своє життя.

Бідолашний карлик, гірко плачучи, пішов до себе в кімнату і поскаржився гуски на своє горе. Тепер йому вже не уникнути смерті! Адже він ніколи і не чув про траву, яка називається «чхай на здоров'я».

Якщо в цьому вся річ, - сказала Мімі, - то я можу тобі допомогти. Мій батько навчив мене пізнавати всі трави. Якби це тижнів два тому, тобі, може, й справді загрожувала б смерть, але, на щастя, тепер молодик, а в цей час якраз і цвіте та трава. Чи є десь біля палацу старі каштани?

Так! Так! – радісно закричав карлик. - У саду, зовсім близько звідси, росте кілька каштанів. Але навіщо вони тобі?

Ця трава, - відповіла Мімі, - росте лише під старими каштанами. Не будемо марно гаяти час і підемо зараз же її шукати. Візьми мене на руки та винеси з палацу.

Карлик узяв Мімі на руки, підійшов з нею до палацових воріт і хотів вийти. Але воротар перегородив йому дорогу.

Ні, мій милий Ніс, - сказав він, - мені суворо ведено не випускати тебе з палацу.

Невже мені й у саду не можна погуляти? - Запитав карлик. - Будь ласка, пішли когось до наглядача і спитай, чи можна мені ходити садом і збирати траву.

Брамник послав запитати наглядача, і доглядач дозволив: адже сад був обнесений високою стіною, і втекти з нього було неможливо.

Вийшовши в сад, карлик обережно поставив Мімі на землю, і вона, шкутильгаючи, побігла до каштанів, що росли на березі озера. Якоб, зажурившись, ішов за нею.

«Якщо Мімі не знайде тієї трави, — думав він, — я втоплюсь в озері. Це все-таки краще, ніж відрубати собі голову».

Мімі тим часом побувала під кожним каштаном, перевернула дзьобом будь-яку билинку, але даремно – трави «чихай на здоров'я» ніде не було видно. Гуска від горя навіть заплакала.

Наближався вечір, темніло, і все важче було розрізняти стебла трав. Випадково карлик глянув на другий берег озера і радісно закричав:

Подивися, Мімі, бачиш - на тому боці ще один великий старий каштан! Ходімо туди і шукаємо, може, під ним росте моє щастя.

Гуска важко заплескала крилами і полетіла, а карлик на всю спритність побіг за нею на своїх маленьких ніжках. Перейшовши через міст, він підійшов до каштана.

Каштан був густий і розлогий, під ним у напівтемряві майже нічого не було видно. І раптом Мімі замахала крилами і навіть підскочила від радості. Вона швидко сунула дзьоб у траву, зірвала якусь квітку і сказала, обережно простягаючи її Якобу:

Ось трава «чхай на здоров'я». Тут її росте багато, так що тобі надовго вистачить.

Карлик узяв квітку в руку і задумливо глянув на неї. Від нього йшов сильний приємний запах, і Якобу чомусь згадалося, як він стояв біля баби в коморі, підбираючи трави, щоб начинити ними курку, і знайшов таку ж квітку - із зеленуватим стеблином і яскраво-червоною головкою, прикрашеною жовтою облямівкою.

І раптом Якоб весь затремтів від хвилювання.

Знаєш, Мімі, - закричав він, - це, здається, та сама квітка, яка перетворила мене з білки на карлика! Спробую я його понюхати.

Почекай трошки, - сказала Мімі. - Візьми з собою пучок цієї трави, і повернемося до тебе до кімнати. Збери свої гроші і все, що ти нажив, поки служив у герцога, а потім ми випробуваємо силу цієї чудової трави.

Якоб послухався Мімі, хоча серце в нього стукотіло від нетерпіння. Він бігцем прибіг до себе в кімнату. Зав'язавши в вузлик сотню дукатів і кілька пар сукні, він сунув свій довгий ніс у квіти і понюхав їх.

І раптом його суглоби затріщали, шия витягнулася, голова одразу піднялася з плечей, ніс став робити все менше і менше, а ноги все довші і довші, спина і груди вирівнялися, і він став таким самим, як усі люди.

Мімі здивовано дивилася на Якоба.

Який ти гарний! - Закричала вона. - Ти тепер зовсім не схожий на потворного карлика!

Якоб дуже зрадів. Йому захотілося зараз же бігти до батьків і здатися їм, але він пам'ятав про свою рятівницю.

Якби не було тебе, люба Мімі, я б на все життя залишився карликом і, може, помер би під сокирою ката, — сказав він, ніжно погладжуючи гуску по спині і по крилах. - Я мушу тебе віддячити. Я відвезу тебе до свого батька, і він тебе розчарує. Адже він розумніший за всіх чарівників.

Мімі залилася сльозами від радості, а Якоб узяв її на руки і притис до грудей. Він непомітно вийшов з палацу - жодна людина не впізнала його - і вирушив з Мімі до моря, на острів Готланд, де жив її батько, чарівник Ветербок.

Вони довго подорожували і нарешті дісталися цього острова. Веттербок зняв чари з Мімі і дав Якобу багато грошей і подарунків.

Якоб негайно повернувся до свого рідного міста. Батько і мати з радістю зустріли його - адже він став такий гарний і привіз стільки грошей!

Потрібно ще розповісти про герцога.

Вранці другого дня герцог вирішив виконати свою загрозу і відрубати карлику голову, якщо він не знайшов тієї трави, про яку говорив князь. Але Якоба ніде було знайти.

Тоді князь сказав, що герцог навмисне сховав карлика, щоб не втратити свого найкращого кухаря, і назвав його обманщиком. Герцог страшенно розгнівався і оголосив князю війну.

Після багатьох битв і битв вони нарешті помирилися, і князь, щоб відсвяткувати мир, велів своєму кухареві спекти справжній «пиріг королеви».

Цей світ між ними так і назвали – «Тистечний світ».

А Якоб та Мімі жили довго та щасливо.

Ось і вся історія про Карліка Носа.

Як зекономити на дитячих товарах та інших покупках в інтернеті?

Практично кожен із нас купує щось в інтернеті. Але далеко не кожен знає, що частину грошей, які Ви витрачаєте на покупки в інтернеті, можна отримувати назад. Ми підібрали для Вас ідеальний на наш погляд сервіс, за допомогою якого можна отримувати частину грошей назад у тисячі найпопулярніших інтернет магазинів та сервісів

Ось причини, чому ми вибрали саме його

1. Асортименти з мільйонів товарів, так що Ви зможете отримати знижку на той товар, який збираєтеся купити

2. Ексклюзивні магазини, які Ви не знайдете в інших кешбек-сервісах

3. Отримання кешбеку до 30% залежно від вибраного магазину.

4. Постійні акції: можливість отримання подвоєного кешбеку та унікальних промокодів, а також розіграші призів

5. І багато інших приємних переваг, докладніше про які ви можете прочитати на сайті сервісу.

Ми впевнені, що в цьому сервісі Ви знайдете магазин, в якому ВЖЕ робите покупки, і зможете почати отримувати частину грошей назад!

"Карлик Ніс" – одна з найвідоміших казок німецького письменника Вільгельма Гауфа.

Через весь текст казки "Карлик Ніс" проходить ідея торжества справедливості, переваги внутрішнього світу перед зовнішнім. Головний геройказки – дитина, викрадена відьмою і перетворена нею на потворного карлика. Втікши від неї, він намагається повернутися додому. Але батьки не впізнають його. Працюючи на королівській кухні, він рятує дівчинку Мімі, перетворену відьмою на гуску. Дружба допомагає їм подолати всі перешкоди і звільнитися від чарів.

Автор проносить через казку віру у перемогу добра над злом. Казка " Карлик Ніс " підкреслює важливість сім'ї у житті, вчить дітей любові до батьків.

Казка "Карлик Ніс" у виданні Animedia Company містить яскраві ілюстрації Вікторії Дунаєвої.

Вільгельм Гауф
Карлик Ніс

ГСПОДІВ! Зовсім не мають рації люди, які думають, що феї та чарівники існували тільки за часів Гаруна аль-Рашида, володаря Багдада, або навіть стверджують, що ті розповіді про духів та їхніх володарів, які чуєш від оповідачів на міських ринках, невірні. Феї існують ще й тепер, і нещодавно я сам був свідком однієї події, в якій явно брали участь духи.

Багато років тому в одному значному місті моєї милої вітчизни, Німеччини, скромно і чесно жив шевець із дружиною. Вдень він сидів на розі вулиці і лагодив черевики та туфлі. Робив він, можливо, й нові, якщо це хтось довіряв йому; але в такому разі він повинен був спершу купувати шкіру, бо був бідний і не мав запасів. Його дружина продавала овочі та фрукти, які розводила в маленькому садочку за містом, і багато хто охоче купував у неї, бо вона була чисто та охайно одягнена і вміла гарно розкласти та виставити свій товар.

Вони мали гарного хлопчика, приємного обличчя, добре складеного і для свого восьмирічного віку вже досить великого. Він зазвичай сидів біля матері на овочевому ринку, відносив також частину плодів додому тим жінкам чи кухарям, які багато закуповували у дружини шевця, і рідко повертався з такої прогулянки без гарної квітки, монетки чи пирога, бо панам цих кухарів було приємно бачити, коли приводили в будинок гарного хлопчика, і вони завжди обдаровували його.

Якось дружина шевця, як завжди, знову сиділа на ринку; перед нею було кілька кошиків з капустою та іншими овочами, різні трави та насіння, а також, у меншому кошику, ранні груші, яблука та абрикоси. Маленький Якоб - так звали хлопчика - сидів біля матері і дзвінким голосом вигукував товари: "Погляньте, панове, сюди, яка чудова капуста, як запашні ці трави! Ранні груші, пані, ранні яблука та абрикоси, хто купить? Моя матінка віддасть дуже дешево !"

Так кричав хлопчик.

В цей час на ринок прийшла одна стара. Вона мала трохи обірваний вигляд, маленьке гостре обличчя, зовсім зморщене від старості, червоні очі та гострий кривий ніс, що торкався підборіддя.

Ішла вона, спираючись на довгу палицю, і все-таки не можна було сказати, як вона йшла, бо вона кульгала, ковзала і хиталася, ніби на ногах у неї були колеса, і щохвилини вона могла перекинутися і впасти своїм гострим носом на бруківку.

Дружина шевця почала уважно розглядати цю жінку. Адже вже шістнадцять років, як вона щодня сиділа на ринку, і ніколи не помічала цієї дивної постаті. Вона мимоволі злякалася, коли стара шкутильгала до неї і зупинилася біля її кошиків.

- Ви Ханна, торгівля овочами? - спитала стара неприємним, хрипким голосом, безперестанку трясучи головою.

- Так, це я, - відповіла дружина шевця. - Вам будь-що?

- Подивимось подивимось! Подивимося трави, подивимося трави! Чи ти маєш те, що мені потрібно? - сказала стара.

Вона нахилилася і влізла обома темно-коричневими огидними руками в кошик, схопила своїми довгими павукообразними пальцями так гарно і витончено розкладені трави, а потім почала підносити їх одну за одною до довгого носа і обнюхувати. У дружини шевця майже защеміло серце, коли вона побачила, що стара так поводиться з її рідкісними травами, але вона нічого не наважилася сказати, адже покупець мав право розглядати товар, і, крім того, вона відчула перед цією жінкою незрозумілий страх.

Переглянувши весь кошик, стара пробурмотіла:

- Погань, погана зелень, з того, що я хочу, немає нічого. П'ятдесят років тому було набагато краще. Погань, погань!

Такі слова розсердили маленького Якоба.

- Слухай, ти, безсоромна стара! – сердито закричав він. - Ти спершу лізеш своїми гидкими коричневими пальцями в прекрасні трави і меніш їх, потім тримаєш їх у свого довгого носа, так що їх ніхто більше не купить, хто бачив це, а тепер ти ще лаєш наш товар погань; адже у нас все купує навіть кухар герцога!

Стара покосилася на сміливого хлопчика, гидко засміялася і сказала хрипким голосом:

– Синку, синку! Тобі подобається мій ніс, мій прекрасний, довгий ніс? У тебе буде на обличчі такий самий і до самого підборіддя!

Говорячи так, вона ковзнула до іншого кошика, в якому була розкладена капуста. Вона брала в руку чудові білі купи, стискала їх так, що вони тріщали, потім знову безладно кидала їх у кошик і говорила при цьому:

- Поганий товар, погана капуста!

- Тільки не розгойдуй так гидко головою! – злякано вигукнув малюк. - Адже твоя шия тонка, як качан, вона легко може переломитися, і твоя голова впаде в кошик. Хто тоді захоче купити?

- Тобі не подобаються тонкі шиї, - зі сміхом пробурмотіла стара. - У тебе зовсім не буде шиї! Голова стирчатиме в плечах, щоб не впасти з маленького тільця!

— Не балакайте з маленьким про такі непотрібні речі, — сказала нарешті дружина шевця, розсерджена довгим перебиранням, роздивлянням і обнюхуванням. - Якщо хочете купити щось, то покваптесь: адже ви в мене відганяєте всіх інших покупців.

- Добре, хай буде по-твоєму! - вигукнула стара зі злим поглядом. – Я куплю у тебе ці шість качанів. Але подивися, я маю спиратися на ціпок і нічого не можу нести. Дозволь своєму синові віднести товар до мене додому, я дам йому за це хорошу нагороду.

Малятко не хотів іти з нею і заплакав, боячись потворної жінки, але мати суворо наказала йому йти, вважаючи, звичайно, гріхом звалити цю ношу тільки на стару, слабку жінку. Ледве не плачучи, він зробив, як йому наказала мати: склав качани в хустку і пішов за старою ринком.

Вона йшла не дуже скоро, і знадобилося майже три чверті години, поки вони прийшли до найвіддаленішої частини міста і зупинилися перед маленьким, старим будинком. Там вона вийняла з кишені старий заіржавлений гачок, спритно засунула його в маленьку свердловину в двері, і раптом двері, клацнувши, одразу відчинилися. Але як уразився маленький Якоб, коли зайшов! Внутрішність будинку була чудово прикрашена, стеля і стіни були з мармуру, меблі - з прекрасного чорного дерева і викладені золотом і шліфованим камінням, а підлога була зі скла і така гладка, що малюк кілька разів послизнувся і впав. Стара вийняла з кишені срібний свисток і засвистала на ньому мелодію, яка лунко пролунала по хаті. Сходами відразу ж зійшли кілька морських свинок. Якобу здалося дуже дивним, що вони йшли на двох ногах і замість черевиків мали на лапах горіхові шкаралупки. Вони були одягнені в людський одяг, і навіть на головах у них були капелюхи по новітній моді.

- Сядь, синку, - дуже ласкаво сказала стара, притискаючи Якоба в куток дивана і ставлячи перед ним стіл так, що він уже не міг вийти звідти, - сядь, тобі було дуже важко нести. Людські голови не такі легкі, не такі легкі!

- Пані, що за дива ви кажете? - Вигукнув малюк. - Я, правда, втомився, але ж то були качани, які я ніс. Ви їх купили у моєї матінки.

- Е, ти знаєш, що це не так, - зареготала стара, відкрила кришку кошика і вийняла людську голову, схопивши її за волосся.